Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Потім пацієнтів на деякий час відпускають додому. Одруженим і бездітним дітородного віку радять подумати над можливістю народити дитину, неодруженим — завести сім’ю або принаймні домашню тварину. Усім кажуть, що коли протягом найближчих кількох місяців їхнє життя не зміниться в рекомендованому напрямку, то ймовірні рецидиви захворювання, а повторне лікування може не дати ефективних наслідків. Після місяця перерви лікування радять продовжити. Але переважна більшість хворих цього не робить. Частина народжує дітей. Що відбувається з рештою — невідомо.
Якби цим займався не мій батько, я сказав би, що така терапія, м’яко кажучи, має мало спільного зі справжньою наукою, хоча й важко заперечити її дієвість, бо це переконливо засвідчує статистика (у кожній історії хвороби зазначається, якщо пацієнт видужує). Але якби батько лікував тільки тих, хто справді потребує лікування, йому навряд би вдалося прогодувати сім’ю. Тому я схильний вважати це батьковою самопожертвою заради нас із матір’ю.
Хоча загалом непокоїть мене не це. З часу мого приїзду до Тигирина, який, треба визнати, дуже допоміг мені подолати сезонну депресію, що її ось уже кілька років я переживаю на початку осені, я став помічати дивні зміни у власній поведінці та звичках. Уже через кілька місяців після приїзду я потроху почав знижувати стандарти вимог щодо чистоти помешкання, яке винаймаю. Зрозуміло, це пов’язано з об’єктивними причинами, адже у цій країні набагато більше бруду на вулицях, ніж у Європі, а відповідно, брудніше і в помешканнях. Тому дотримуватися такої ж чистоти, як удома, означало б приректи себе на безперервне прибирання. А на це шкода витрачати стільки часу.
Гіршим є те, що я взагалі почав іноді забувати витирати пилюку хоча б раз на тиждень, а зламаний пилосот відремонтував аж через місяць. Але думаю, це все через особливу насиченість тутешнього існування. Щойно я приїду додому, все відразу повернеться до норми. Тим більше що я зовсім цим не журюся, або, як сказав би батько, все ще перебуваю у райдужній червоній фазі, коли все у житті влаштовує, а навіть коли щось не так, то цього не помічаєш.
Y’all can kіss my ass, або Про користь знання людської психологіїМені подобається читати популярні порадники з психології. До моїх улюблених належить тритомник «Спілкування — це не те, що ви думаєте», фотоальбом «Як зрозуміти загадку жіночої душі», монографія «33 рецепти зваблення заможних чоловіків» та посібник для одружених «Якщо ви відчуваєте себе щасливим, то помиляєтеся». У цих книгах мені намагаються довести, що поважати можна будь-кого, а впадати у відчай не варто ні з якого приводу. Аргументи всіх авторів схожі. Наприклад, такі: «Ви не перевертаєте карту догори ногами, якщо їдете з пункту А, що лежить на карті внизу сторінки, до пункту В, який розташований нагорі? Нічого страшного, так роблять, а точніше, цього не роблять 99 % жінок. Це зовсім не дає чоловікам підстав вважати себе розумнішими. А якщо раптом ваш чоловік так вважає, зробіть простий експеримент: відчиніть холодильник, у якому немає нічого, крім пачки масла і молока, і попросіть знайти масло або ж молоко. 99 % чоловіків не зможуть цього зробити або ж витратять на пошуки понад півгодини».
Або такі: «Вам здається, що сусід більше впевнений у собі, ніж ви, тільки тому, що у нього доберман, а у вас такса? Це помилка. Усі люди невпевнені у собі, незадоволені собою і бояться виглядати смішними. Тому не соромтеся своїх слабкостей, визнайте їх, сміливо дивіться в очі іншим, і вас відразу поважатимуть більше. А найбільше поважають, відомо, власників доберманів, ротвейлерів та пітбулів, тому таких псів часто заводять хворобливо невпевнені в собі люди».
Цікаво, як автор такого посібника класифікував би мого кишенькового щурика Агатангела: за розміром чи за поширеним серед невтаємничених страхом перед цими тваринами?
Мені дуже хочеться не боятися виглядати смішною, сміливо дивитися в очі іншим і відчувати, що мене поважають. Наприклад, у міському транспорті. Тому я мушу боротися зі своїми слабкостями. І я намагаюся. Намагаюся не зосереджуватися на міцному, хоч і малоапетитному у цій ситуації ароматі часнику та ще чогось віддалено схожого на екскременти невідомого мені виду тварин, який долинає від дядечка у заяложених спортивних штанях, що стоїть праворуч від мене. І хоча я не можу похвалитися вмінням надто вже точно розрізняти запахи відомих мені видів, але це не котячий і не псячий запах, і не мишачий також, у цьому я впевнена. Я намагаюся абстрагуватися від тітоньки ліворуч у сірому ангоровому светрі, яка пахне дуже подібно до мокрого вуличного песика. І хоча в цьому випадку я принаймні точно здатна ідентифікувати запах, це чомусь не тішить. Цікаво, як би пояснили причину цих запахів автори моїх улюблених посібників: невпевненістю в собі моїх сусідів по маршрутці, наявністю у них глибоко захованих синдромів і усвідомленням того, що відчуття щастя — це насправді ілюзія? Чи, навпаки, причиною глибоко захованих синдромів і усвідомлення ілюзорності щастя є запах, позбутися якого ці люди не наважуються через патологічну невпевненість у собі? І тут, ніби для того, щоб спростувати всі мої припущення, дядечко у заяложених спортивних штанях виходить на зупинці й голосно сякається крізь пальці, повернувшись обличчям до вікна маршрутки, потім уважно розглядає зеленкуваті виділення зі свого носа на асфальті, у той час як тітонька поряд зі мною завзято чухає собі під светром, від чого запах посилюється. Мені здається, що навіть дуже досвідчений психолог