Похорон богів - Іван Іванович Білик

Отож, небоже, хотів твій дідо Маломир вийняти Київ копієм, спалити його й пустити попіл за вітром, розорити варязьке кубло, але думні старці спротивилися; «Ти Києва не бери і не пали, не чини по-вовчому, а ліпше пошлім до Києва сватів — просватаймо за тебе княгиню, Ігореву вдову!»

Моя матір також була в думній світлиці, бо старці не впускали робітниць, а хтось же мусив міняти скіпки, збивати з них нагорілий жар. Отож і погукали велію жупаницю. А мене з думної світлиці вже ніхто не проганяв, і я подавав матері свіжі скіпки.

Коли мати моя почула оте про Ігореву вдову, то рука її схибилася: велика жарина впала мені за ковнір і так упекла, що я аж крикнув. Мати витрусила ту жарину й прогнала мене надвір. Я переплакав і знову тайкома повернувся до думної світлиці: сидів і шморгав носом у темному кутку. Мати саме комусь казала дрижким голосом:

— А чи не застара вона для жони? Їй уже минає, мабуть, шістдесятий. А Маломирові тридцять літ...

Думний старець Володарко засміявся; «То й що? Мені також минає тридцять, а в мене вже семеро жон!»

Мій батько був у першому шлюбі, ото матір і допекло: якій жоні любо мати суперниць? Жона є жона. То лише нам любо, та й закон деревлянський такий: мати жон хоч десятеро. В полян воно-то не так...

Ото сиджу я та вже нічого й не чую, про що там у думній світлиці гомонять. Стало мені шкода й мого батька та маму, й твою маму та себе. Оце ж, думаю, приведе батько оту, що сидить у Києві, а нас усіх прожене геть, у котресь материне село чи до Вручого. А якщо й не прожене, то ми йому все одно почужіємо.

Аж дивлюсь — батько мій журиться. Виходить, не до смаку йому ота, що старці хочуть за нього сватати. Я ще ж тоді й не знав, що київська княгиня така древня, просто забув материні слова. І мені стало найдужче жаль батька.

Отож дума заслала до Києва сватів. То були двадцятеро перших іскоростенських бояр, як кажуть у Києві. А вбрані були! На кожному сині чи зелені чоботи, ведмежий або вовчий кожух, шапки кунячі та ягнячі, визолочений на кінцях піхва меч, а крізь розстебнутий кожух виглядає золота сустуга на всю душу: добрі сустуги вміють кувати іскоростенські ковуни, а найліпші — отой кричник Здан, що про нього я вже тобі сьогодні згадував.

Їхали верхи й на возах, ніде не стріли жодної перепони. Чутка про Ігоря вже давно докотилася до киян, і коли сватьба стала під Красними воротами, київська засада пропустила їх так — без великого перепитування.

Княгиня Ольга сиділа в теремному дворі, що тепер одійшов Местиші та Свенельдові. Покликала вона наших панів, а ті й повідали, з чим прийшли:

— Прислав нас жупан іскоростенський, прислала вся Деревня земля. Вбили ми твого мужа, був-бо він яко скажений вовк, а не добрий пастир: давив овечок своїх і чужих. Ми виділи ваші села: голий-голісінький народ, стріхи пообдирані, корови й воли худі, ратаї та рядовичі аж тлінні, а в діток од голоду понапухали животи... Тепер ми також бідуєм, але то не наша вина, то вина твого мужа, бо наслав на нас печенігів і їхні табуни, щоб витолочили наші ниви й кинули нас у голод, а він прийшов би й вирізав усіх. За це ми його вбили: вовкові-бо належить і вовча смерть. А тепер прийшли сватати тебе — йди за нашого жупана. Ми не воліємо брати вашої землі мечем та оскіпом, воліємо за поконом наших дідів. Будеш у Маломира, хоч ти для жони вельми стара. Житимеш в Іскоростені чи Вручому.

А Ольга відказала сватівникам:

— Любо мені слухати ваші річі. Мужа свого однаково не скрешу. А що вчините з моїми ужикамп й ближиками?

— Вчинимо те, що схочемо, — відповіли сватівники. — На що заслужили.

Тут-таки стояли обидва Ольжині брати — молодший, Свенельд, і старший, Асмус. Молодший хтів був схопити меча, та Ігорева вдова його втримала. Тоді знову сказала сватівникам:

— Любо слухати ваші речі. Але дайте мені рік — нехай справлю жалобу й тризну по мужеві, як велить наш покон. А тоді вже піду за вашого Маломира.

І пильно глянула на своїх молодших братів.

Отак-то просватали наші пани стару бабу. А вона ще й обрядила кожного рушником — за старим полянським локоном.

Князь має бачити на тридцять літ уперед. Ольга бачила. То була хитра стара змія, та й мала в кого вдатися.

А нашій думі та твому дідові на радощах закрутилася голова...

В літо 1365

від нашестя Дарія,

а по вигнанні готів 478-е,

а по уцарінні Михаїла в Царігороді 2-е,

а по укняжінні Кия 371-е,

а по укняжінні Оскола в Києвому городі 4-е,

від різдва грецького бога Христа 853-є.

Прийшли хазари й до волинян, були-бо волиняни досі вольні. Й положили хазари дань: сріблом по білій з виверицею од комождого диму. А вже беруть і з полян, і з деревлян та уличів, і з тиверців та новгородських словін, і з кривичів та мері, а з чуді та в'ятичів ще давніше беруть, а з радимичів та сіверян такоже, тільки з білих хорватів ще ні.

В літо 854-е. Була посуха велія і недорід.

В літо 855-е. Проскочили касоги через Змієві вали. Ратилися з князем переяславльським, і відігнав їх князь.

В літо 856-е. Нічого не було.

В літо 857-е. Також, як і торік.

В літо 858-е. Прийшов з-за моря варязький король, і дали йому дань чудь, і словіни новгородські, і мери, та кривичі всі, охабившись хазарського хакана, й велія рать була, й хакан уступився.

В те ж літо заратився Михаїл-цар, і пішов на булгарів морем і суходолом, і злякався князь їхній Борис — не ждав-бо раті з ромеями. Михаїл підступив до Хему-гори, й побігли булгари хемськими видолками, знімаючи засади з городів своїх, і зачинились у стольному