Софія - Олесь Ульяненко
Артур вийшов на балкончик. Серце у нього рвалося. Він повинен бути холоднокровним, виконати те, що намислив, але зараз усе пішло не за планом. Однак і про той план йому хотілося розповісти цій дівчині. Він зупинився біля ножів, висолопив ікло. Банально, надто банально. Потер руки. Потім повернувся, глянув на трійцю і сказав:
– Я скоро прийду…
А вона ув’язалася за ним. Йшла мовчки два квартали. А потім запитала:
– У тебе що, немає машини?…
– Є. Розбила сестра.
Вони пройшли ще кілька метрів. Потім вона зупинилася і різко, з увігнутим назад коліном, з відставленою ногою, сказала, тицьнувши пальцем у важке блискуче БМВ:
– А це що по-твоєму?
– Від’їбись, – сказав він.
– Ну, як хочеш… – І вона пішла, а він попрямував у протилежний бік до «Зимового саду», так називався мажорний ресторан.
За квартал вона наздогнала його. А він ішов, зціпивши зуби. Вона йому подобалася, але коли була поруч, йому хотілося когось убити.
– Тобі чого?
– Я з тобою… Я знаю, чого ти хочеш, – сказала вона.
– Теж мені Кашпіровський.
І вони разом розсміялися, хоча обом не було смішно; так вони стояли одне проти одного, поборюючи вже явне бажання перегризти одне одному горлянки; за нею, за Софією, не стало, а він готовий утекти. Добре, що його кенти цього не бачать, – подумалося йому. Він першим рушив до ресторану. Вона постояла і зовсім ображено, по-дитячому сказала:
– А я?
– Ну, розумієш… Тим – Артур хруснув кісточками пальців. – Добре… Підеш у дитячий зал. Зачекаєш… Я тебе покличу…
– Ще чого… – І вона подивилася так, що мозок його виматюкався про себе і сигналізував: вона гнучка і хитра, як змія.
Софія стояла, і в погляді її можна було багато зрозуміти такого, що краще лишатися ідіотом усе життя, ніж осягнути всю її жахливу суть. Сонце висіло за її спиною великим міхуром, заповненим до краю кров’ю. Артур завагався. Зараз він нагадував сучого сина з поглядом злодія, але до цього часу йому видавалося, що він володіє ситуацією. В паху крутило. Він не розумів, що таке трапляється, – вже, хай йому, відбулося. Так, вона висока, з маленькими цицьками, красивою круглою сракою. Він ступив крок туди, до неї, у мізках почало сигналізувати: даремне ти пускаєш її у своє царство. Артур узяв її за плечі – вона так нагадувала велику ляльку, набиту лебединим пухом, покірна і слухняна. Він підвів її до широчезної опуклої вітрини «Зимового саду». Перед ними – велетенський акваріум з омарами. Клешні омарів перехоплені стрічками, щоб вони не порубали один одного. Але Артур тицьнув пальцем повз тварюк і показав на жінку – гарну, з крутими плечима і чайними очима, в яких день розлітався золотистими іскрами. Софію ухопило в низу живота. Вона рвучко взяла його руку, вжикнула зіпером на своїх джинсах і засунула його долоню до себе в штани.
– І що ти хочеш від неї?
І він відповів те, чого вона зовсім не чекала. А може, знала, але вдавала із себе дурочку з дешевого коміксу.
– Дивлячись на неї, я бачу, як це місто засипає попелом. А будинки падають, як доміно. Трупи піднімаються разом з піщаними вихрами, а потім гепаються на землю…
– Круто, – сказала вона і подумала: він зовсім не ідіот. Чи ще щось там.
Артур зайшов у «Зимовий сад» і лишив її там, з пасмом на лівому оці, з розумним і розпачливим поглядом. Насправді він таки перелякався. Так він сидів зі стиснутим у копійку очком за столиком, вирішуючи, збиваючи докупи. І тут він зустрів погляд. Вона дивилася на нього. І у нього все стиснулося.
8Гіпермаркет нагадував велетенський, синього кольору ангар для літаків чи там військової техніки. Софія бігала між стелажами і вибирала найкрутіші, як вона гадала, інструменти. Артур ішов повільно, все розминаючи пальці, масуючи подушечки, і робив це доти, поки не перехопив погляд – різкий, захоплений: дівчина на четвертій касі дивилася на нього, як стріляла, і зараз ось кінчить одними очима. Артур усміхнувся за звичкою, добавив кроку, ухопив вище ліктя Софію, і невдовзі вони опинилися на вулиці… Потім він завалив її на зупинці – відразу там, за ними, починалися білі дюни. Артур заповз на неї, стягнув великим пальцем труси, бо Софія упиралася. Він входив