Українська література » Сучасна проза » Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

Читаємо онлайн Печатка янгола, Ненсі Х'юстон
зсередини зачиняє двері на ключ. (О, Заффі, цей звук! Ключ Андраша повертається в щілині засклених дверей! Чи чула ти колись щось прекрасніше за цей звук?) По цьому він веде Заффі углиб кімнати. І вона ніби пливе поруч із ним. Кохання, мов атомне сяйво, забарвлює повітря навколо неї в синє.

Міцно тримаючи німкеню за руку, Андраш відсуває червону завісу.

Отут спить майстер. Ось його ліжко: стара провалена й розхитана канапа, що тихо чекає в півмороку. Біля ліжка: старий програвач платівок, пачка цигарок «Ґолуаз» без фільтра і попільничка. На спинці одного зі стільців: дві-три сорочки. На двох цвяхах у стіні: старий плащ. На етажерках: стосики платівок і книжок, партитур і газет. Усе це його, все це Андрашеве. Під ногами: килим із клаптиків тканини — такі часто зустрінеш у Північній Африці.

Вони стоять обличчями одне до одного. Андраш відпускає руку Заффі. Лівою рукою з почорнілими від роботи нігтями він бере її за шию. І без церемоній щипає своїми пальцями її шкіру.

І тут Заффі робить дещо неочікуване. Вона бере ініціативу на себе. Вивільнившись від цього чоловіка, вона кладе руки йому на пояс — на велику, м’ясисту талію, значно ширшу за Рафаелеву — і спускається вниз. Її руки ковзають стегнами чоловіка, вона стає перед ним на коліна — перед твердим, запненим у штани чоловіком — і прикладає своє обличчя туди, свої ніс, щоки, повіки, очниці, щосили їх тулить, лиже його штани в цьому місці, не в змозі відірвати язик від шорсткої й сухої тканини штанів... Андраш, не заплющуючи очей, кладе свої руки на голову незнайомки, цієї невідомої йому жінки із заплющеними зеленими очиськами, і хвиля збудження накриває Заффі та кидає її об каміння першим у її житті оргазмом.

За мить Андраш нахиляється і піднімає її, кладе її на своє розібране ліжко, сідає біля неї просто на підлогу, на (можливо) туніський килим. Він уважно вивчає її кутасте обличчя, зсудомлене болісною насолодою. Потім підводиться і виходить туди, в інший світ, за завісу, щоб вимкнути радіо. Повертається — так! він повертається до неї, до Заффі! — і знову схиляється, але цього разу, щоби поставити на програвач платівку. (Він обрав легку розважальну музику — одну з оперет Оффенбаха.) Обернувшись до Заффі, він запалює цигарку і шумно видихає перший клуб диму.

За всіма його рухами Заффі слідкує очима. У її погляді щось змінилося. Таке враження, що він став відкритішим і вразливішим. Андраш, простягнувши до неї руку, вільну від цигарки, мізинцем безжально піднімає її підборіддя.

— А... — широко усміхнувшись, цікавиться він, — як звати німкеню мадам Лепаж?

І знову вона розсміялася. Вільний, спонтанний сміх. Насміявшись, вона зрештою каже — чи радше вигукує з дикою радістю:

— Заффі!

Від звуку її голосу Еміль прокидається і починає верещати.

Пара підводиться — авжеж, вони вже пара, причому надовго — і переходить до майстерні. Ніхто з них не зняв із себе ані найменшу деталь одягу.

— Він зголоднів? — запитує Андраш.

Заффі дивиться не на сина, а на годинник: зараз лише друга дня, а вона годувала Еміля опівдні.

— Ні, — каже вона. — Іще рано.

Аби хлопчик замовк, вона тихенько колише візок, однак писк не вщухає.

— А в нього матусин норов, — зауважує Андраш. — Бачу це по його личку. Нічого собі! Скільки йому?

Дивно, але Заффі не квапиться з відповіддю.

— Два з половиною місяці, — зрештою каже вона.

Андраш виймає з кишені старенького годинника. Тримаючи його у двадцяти сантиметрах над голівкою немовляти, він гойдає його за ланцюжок, мовби маятник. І майже відразу Емілеві оченята ловлять цю річ, стежать за нею. Плач розтікається і щезає.

— Хлопчик, — повчальним тоном каже Андраш. — Знаєте, коли годинник гойдається лінійно, значить, це хлопчик. А якщо кружляє, значить дівчинка.

Заффі гмикає.

— Виходить, справжній годинник у вас таки є?

— Просто я зберігаю його. Для себе, — відказує Андраш. — А до часу мені байдуже. Це мого тата годинник.

— Він... помер? — тихо, вагаючись, запитує Заффі.

Андраш, тримаючи годинника над обличчям Еміля, якийсь час мовчить.

— Так. Помер.

— А чим він займався?

— Тим, що і я — духовими. Але ексклюзивно.

— Ти ба! — знову сміється Заффі. І додає, трохи помовчавши: — А мій лікував тварин.

— Ти ба... — каже Андраш.

Риси його обличчя раптом напружуються. Вона використала минулий час.

— Vé-té-ri-naire, — по складах каже Заффі. — Ветеринар.

Вона тішиться, що змогла пригадати слово, якому Рафаель навчив її багато місяців тому.

Еміль, заспокоївшись від запаху Заффі і від звуку її голосу, зітхає і засинає знову. Майстер нахиляється до його матері з іншого боку візка. І торкається своїми шерхкими губами її вуст.

— Ідеш?

Він хоче сказати «повертаєшся», і Заффі це схоплює миттю.

— Авжеж, — відповідає вона, і її серце гуде, немов великий барабан у кінці «Дон Жуана». — Іду.

Їхні погляди сплітаються.

— Із флейтою все гаразд, — каже нарешті Андраш.

Він пробує інструмент, склавши губи цього разу на металевому мундштуку, а не на вустах Заффі.

«До-дієз» явно вирізняється від звичайного «до».

— Твій чоловік зможе грати на ній цього вечора.

І він вкладає інструмент до футляра. Потім кінчиком пальця торкається носика Еміля, носа Заффі. Відчиняє їм двері, проходить разом з ними двором до заднього виходу. Вони мовчать, однак Андраш не відводить очей від німкені, оглядає силует її тіла, поки вона йде вулицею Короля Сицилії. Перш ніж змішатися з перехожими, вона обертається. І між ними виникає миттєва, міцна, мов цемент, згода.

Рафаелеву бас-флейту полагоджено, а шлюб лежить у руїнах.

ІХ

Тим часом французьке військо в Алжирі запроваджує тортури як звичний метод допиту, а смертну кару як спосіб розправи. Це означає, зокрема, що милих невинних білих французьких хлопчиків, учорашніх випускників шкіл, учать викликати страшні судоми смаглявим тілам, кріплячи до них електроди від індуктора й умикаючи струм; учать їх і кепкувати з цієї процедури, називаючи її «рок-н-ролом». Щодо підозрюваних, яких треба опускати головою під воду й тримати так якомога довше, не знищуючи водночас таке цінне джерело інформації, то їхні посмикування вони жартівливо називають «потопельним брасом». А якщо хтось із новобранців гребує знущатися із собі подібних, якщо хтось плаче, протестує або блює, їх висміюють, принижують, обзивають бабами і слабаками — і дресують, аби мали мужність виконувати накази.

Вояки Фронту національного звільнення не лишаються осторонь і продовжують чинити замахи, після яких їхні вороги з Франції (або Алжиру, з Алжирського національного руху) залишаються без носів чи голів, без статевих органів або нутрощів. 13

Відгуки про книгу Печатка янгола, Ненсі Х'юстон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: