Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

— То й що?

— Суддя Флаверс каже, що тебе звільнять і переведуть до шпиталю Гардинга, тільки якщо ти заприсягнешся звідтіля не тікати.

Томмі схрестив руки на грудях.

— До біса. Я такого не обіцятиму.

— Ти мусиш! — гримнув Ґері. — Трясця! Ми зі шкури пнулись, аби тебе не запроторили до Ліми, а ти тепер капризуєш?

— Але це несправедливо, — відказав Томмі. — Втечі — це мій коник. І одна з основних причин, чому я взагалі існую. А мені хочуть заборонити використовувати мій талант.

Ґері занурив пальці у чуприну, ніби зібрався рвати на собі волосся.

Джуді поклала руку на плече Томмі.

— Ти повинен дати нам цю обіцянку, Томмі. Якщо не для себе, то хоча б заради дітей. Подумай про малечу. Ти ж знаєш, що у в’язниці їм зовсім не місце. А у шпиталі про них подбають.

Юнак опустив руки і втупив погляд у стіл. Джуді зрозуміла, що влучила в яблучко. Вона знала, що всі особистості дуже люблять дітей і почуваються відповідальними за них.

— Ну, добре, — неохоче процідив Томмі. — Я обіцяю.

От тільки він змовчав про те, що купив лезо бритви в одного з ув’язнених, коли вперше почув про можливе переведення до Ліми. Лезо було приліплене клейкою стрічкою до його лівої стопи. Він не став про це розповідати, бо ніхто його й не запитував. Томмі давно засвоїв урок: до нового місця утримання завжди бери з собою яку-небудь зброю. Його зв’язали обіцянкою, і він тепер не зможе втекти, але принаймні матиме чим оборонятись, якщо хтось спробує його зґвалтувати. Або дасть лезо Біллі, і той переріже собі горлянку.

За чотири дні до відбуття до Мілліганової камери прийшов сержант Вілліс. Він хотів, щоб Томмі показав йому, в який спосіб позбувається гамівних сорочок.

Томмі зміряв офіцера поглядом. То був худорлявий чоловік, що вже лисів. Залишки сивого волосся обрамляли його смагляве обличчя.

— З якого дива мені це робити? — насуплено запитав Томмі.

— Ти все одно звідси їдеш. А мені, гадаю, ще не запізно вчитися новому.

— Ви завжди добре до мене ставилися, сержанте, — відповів Томмі, — але я не розкриваю своїх секретів направо і наліво.

— Подивися на це з іншого боку, — сказав Вілліс. — Ти можеш урятувати чиєсь життя.

Томмі вже було відвернувся, проте, почувши ці слова, знову зацікавлено поглянув на сержанта.

— Це ж як?

— Я знаю, що ти не божевільний. Але в нас тут є і такі. Ми тримаємо їх у гамівних сорочках для їхньої ж безпеки. Якщо вони вислизнуть, то можуть накласти на себе руки. Якщо ти покажеш, як тобі вдається скидати гамівну сорочку, то ми подбаємо, щоб цього не змогли повторити інші. Ти допоможеш урятувати не одне життя.

Томмі стенув плечима, даючи зрозуміти, що його це не обходить.

Однак наступного дня він усе-таки показав сержанту Віллісу, як примудряється вислизати з гамівної сорочки, а тоді навчив, як її слід надягати, щоб людина нізащо не змогла з неї вивільнитись.

Пізно вночі до Джуді зателефонувала Дороті Тернер.

— З’явилась іще одна, — випалила Тернер.

— Ти про що це?

— Про особистість, яку ми раніше не зустрічали. Це дев’ятнадцятирічна дівчина на ім’я Адалана.

— Господи, — прошепотіла Джуді. — Отже, їх десять.

Дороті описала свої пізні відвідини в’язниці. Коли вона прийшла, Мілліган сидів на підлозі й тихенько квилив про те, як йому бракує любові і ласки. Дороті присіла поруч із ним, втішала його, витирала йому сльози. Адалана розповіла їй, що потайки пише вірші. Вмиваючись слізьми, вона пояснила, що єдина з усіх особистостей може силою думки спровадити будь-кого іншого зі сцени. Досі тільки Артур і Крістін знали про її існування.

Джуді спробувала уявити собі цю сцену: Дороті сидить на підлозі, пригортаючи Міллігана.

— Чому ж вона вирішила заявити про себе саме зараз? — запитала Джуді.

— Адалана звинувачує себе в тому, що втягнула хлопців у халепу, — відповіла Дороті. — Це вона крала час у Рейджена на період зґвалтувань.

— Стривай, до чого ти хилиш?

— Адалана зізналася, що скоїла це, бо їй до нестями хотілось обіймів, ласки і любові.

— Але як Адалана могла…

— Вона лесбійка.

Поклавши слухавку, Джуді ще довго дивилась на телефон. Її чоловік запитав, що це був за дзвінок. Вона відкрила було рота, щоб розповісти, проте тільки похитала головою і вимкнула світло.

Розділ 3

(1)

Біллі Міллігана перевели з в’язниці округу Франклін до шпиталю Гардинга вранці 16 березня, на два дні раніше запланованої дати. Лікар Джордж Гардинг уже зібрав команду спеціалістів, які мали працювати з Мілліганом, і ознайомив їх із подробицями справи, та, коли пацієнт несподівано прибув до шпиталю, лікар Гардинг саме був на з’їзді психіатрів у Чикаго.

Джуді Стівенсон і Дороті Тернер, які супроводжували поліцейську машину до шпиталю Гардинга, розуміли: для Денні буде справжнім ударом, якщо його зараз відвезуть назад до в’язниці. Тоді лікар Шумейкер, один із працівників шпиталю, погодився взяти Міллігана під особисту відповідальність до повернення лікаря Гардинга, і заступник шерифа передав йому в’язня під розписку.

Джуді й Дороті провели Денні до Вейкфілдського котеджу — закритого психіатричного корпусу, розрахованого на чотирнадцятьох важких пацієнтів, які потребували особистої уваги й невпинного нагляду. Для Денні приготували ліжко в одній із двох палат особливого режиму, масивні дубові двері котрих мали оглядові вічка для цілодобового спостереження. Помічник психіатра (у шпиталі Гардинга їх називали медтехніками) приніс йому обід на таці. Джуді та Дороті залишалися з Денні, поки він їв.

По обіді до палати зайшли лікар Шумейкер і троє медсестер. Вважаючи, що персоналу корисно буде на власні очі побачити прояв розщеплення особистості, Дороті Тернер попросила Денні покликати Артура, аби той познайомився з людьми, які з ним працюватимуть.

Медсестру Адрієну Маккан, розпорядницю Вейкфілдського котеджу, вже попередили про Мілліганів розлад, бо вона входила до команди, зібраної Гардингом. Зате для двох інших медсестер побачене стало цілковитою несподіванкою.

Донні Еґар, матері п’ятьох доньок, нелегко було дати раду своїм почуттям при зустрічі з Університетським ґвалтівником. Медсестра уважно спостерігала, як спершу з ними спілкувався маленький хлопчик, а потім його погляд затьмарився, мов у якомусь трансі, вуста заворушились у німій розмові, а коли він знову підвів очі на присутніх, то вираз його обличчя був суворим і гордовитим і говорив він із британським акцентом.

Вона ледве стримувалася, щоб не розреготатись. Ані Денні, ані Артур не здались їй переконливими. Вона вважала, що все це може бути