Житіє гаремноє - Юрій Павлович Винничук
«Мабуть, була донькою греко-католицького священика і називалася Александра Лісовська» (S.A. Skillter, Khurrem, Encyclopédie де l’Islam, t. V, 1986).
Треба однак зазначити, що окрім С. Твардовського жоден інший тогочасний польський посол не згадав про Роксоляну. Це доволі дивно, бо, описуючи султанський двір, ба навіть те, що вони чули про гареми, вони згадують про черкешенок і грузинок, але не згадують про русинку.
Турецький поет другої половини XVIII сторіччя Фазил Ендерумі (enderum означає частину палацу, де міститься гарем і скарбниця) в поемі «Zenanname» («Книга жінок») описує вади і переваги різноманітних жінок. Отже, француженки — «троянди зі срібними листками», але їх вплив на розум чоловіків «суперечить природній користі». Він не радить брати їх за дружин, бо вони люблять керувати. Росіянки зрадливі і підступні, а негритянки подобатися можуть тільки хтивому на збочення шаленцеві. Грузинки натомість «сповнені доброти і можуть прив’язати серце чоловіка». Про полонянок з Лехістану він писав: «Погляд ваш розпалює полум’я жаги навіть в серці пустельника, а ваші коси стають для нього опаскою замість пустельницького поясу. Жінки Лехістану — істоти, цілковито виняткові: обличчя їхні прекрасні, наче троянда, стан їхній стрункий, мов кипарис, коли вони йдуть, постава їх повна грації, коли говорять, вуста їхні повні солодкості, кожна з них в мистецтві кохання майстриня, бо душу свою віддає приятелеві, якого здобула для себе».
Гаремна сцена. Худ. Джованні Антоніо Гварді (1743 р.).
А в іншому творі — «Chubanname» («Книга прекрасних») він пише: «Прекрасні божества Лехістану є поразкою світу, неспокоєм багатьох, нещастям часу, коли стріли очей здатні прошивати нутрощі, меч в руці ні нащо непридатний; їхнє кам’яне серце м’якне для людей, а тому не ображайся на таку красу, яка викрадає серце».
Сулейман Пишний. Худ. Мельхіор Лорис (ХVI ст.).
В енциклопедії «Larosse du XX siècle» у статті «Raxelane» читаємо, що приказка «Nez à ля Raxelane» («ніс а-ля Роксоляна») означає «nez retroussé» («задертий ніс»).
La Sultana Rossa. Тіціан (1550-ті рр.).
Портрети Роксоляни дуже відрізняються між собою, і їхня автентичність не певна. Сучасники писали, що вона не була вродлива, а скорше мила й приваблива, називали її жінкою великого духу, а також хитрою і спритною. Ймовірно була білявкою, що було рідкістю в тодішніх гаремах. Недарма її приписували здатність до чарів.
Сучасна письменниця Алев Літл Крутьє (A. L. Croutier. Harem — Peçeli Dünya, Istanbul, 1990) бачить її такою: «У неї класичні риси обличчя і блискотливе червоне волосся. У її очах видно глибину й інтелігентність. Роксоляна, будучи надзвичайним стратегом і політичною артисткою, як шаховий майстер розігрувала всілякі комбінації».
Польський історик Єжи Лонтка наводить опис англійського дипломата сера Джорджа Янґа, який залишив важливе співвідношення з 1530 року: «Цього тижня в місті відбулася надзвичайна подія, що не зустрічалася в дотеперішній історії султанів. Великий султан Сулейман вибрав для себе як імператрицю молоду русинку на ім’я Роксоляна і влаштував велике прийняття. Весілля відбулося в палаці Топкапи і затьмарило всі дотеперішні шлюбні забави. Надіслані подарунки було представлено людові. На прикрашених і освітлених уночі головних вулицях міста тривали бенкети і забави. Прикрашено бантами також будівлі і уможливлено людові прилучання до шлюбної забави. На трибунах, побудованих на майдані старого іподрому, з’явилися, одягнені в позолочені вбрання, султанкa Роксоляна і інші палацові особи. Роксоляна разом з цілим гаремом стежила турнір, в якому брали участь християнські і мусульманські лицарі. Оглядали покази циркачів і фокусників, а також покази диких тварин. Продефілювали такі великі жирафи, що здавалося, що їх шиї сягнуть неба.
Та цим не завершилося. Сулейман, щоб довести Роксолянi своє прив’язання до неї, звільнив решту невільниць, а найгарніших видав заміж за пашів.
Цікаво, що на ту пору, коли відбулося це весілля у 1530 р., Роксоляна була вже матір’ю трьох наступників трону і однієї султанки. Пізніше вона народила ще двох синів. Згідно з правом, яке встановив Мехмет Завойовник, після смерті Сулеймана його наступник був зобов’язаний ліквідувати решту братів, щоб не спало їм на думку захопити трон. Наступником Сулеймана вважався його найстарший син, Мустафа, а це означало смерть для синів Роксоляни.
У цій ситуації кожна мати боролася б за життя своїх дітей. Якщо не всіх, то принаймні одного. З приводу цього збереглися записки венеційського посла П’єтро Браґадіно, який описав сварку між двома султанками — Роксоляною і Ґюльбахар (Весняна Троянда), матір’ю Мустафи, яка з ревнощів вчепилася Роксоляні у волосся і подряпала їй обличчя. Такі сцени в кожному гаремі відбувалися часто і не викликали якихось особливих рішень. Роксоляна повела себе нетипово — вона зачинилася у своїх апартаментах і не допускала султана, пояснюючи тим, що її обличчя спотворене. Жодні умовляння на неї не подіяли, ба навіть зажадала, щоб Сулейман зробив її єдиною дружиною і поділився владою.
Нова фаворитка. Худ. Франческо Хайєс (1866 р.).
Така сцена могла завершитися для неї доволі трагічно. Адже одну непокірну невільницю Ґульфем вже були задушили за наказом Сулеймана. Сталося це, щоправда, вже після смерті Роксоляни. Цього разу Сулейман, аби задобрити свою кохану, призначив Мустафу губернатором Маніси, видаливши його зі столиці. Згідно з палацовим приписом, вирушила туди і його мати.
Після Мустафи і його матері найбільшим суперником Роксоляни був близький приятель султана, великий візир-паша Ібрагім, який власне й подарував йому Роксоляну. Він був Сулеймановим шваґром, бо одружився на його сестрі Хітіджі. Завдяки цьому здобув високі чини й маєтності. Роксоляна заздрила його впливу на Сулеймана і вирішила його усунути. Задля цього вона розпускала різні плітки і ширила неправдиві вісті. Однієї ночі, коли паша Ібрагім ночував у палаці, глухонімі вартові задушили його під час сну. Невідомо, хто цей злочин спланував. Багато хто звинувачував Роксоляну, але вагомих доказів проти неї не знайдено.
У 1541 році згорів Старий Палац, увесь гарем переселився до палацу Топкапи. Завдяки цьому Роксоляна опинилася ближче до влади. За якийсь час Сулейман звірився Роксолянi, що задумує збудувати новий палац. Відокремлення гарему від резиденції володаря не сподобалося Роксоляні і вона запропонувала замість палацу побудувати мечеть, яка б носила ім’я султана. Її план сподобався. Йшов 1549 рік. Будову доручили архітекторові Сінану, творцеві Блакитної Мечеті. Збоку постав мавзолей володаря, в якому спочити повинна була також Роксоляна.
З тих пір вона почала відігравати щораз більшу роль в житті султана. Один з австрійських послів так оцінив її вплив на Сулеймана: «Єдиною річчю, яку закинути можна султанові Сулейману, те, що він перебуває під надто великим впливом своєї дружини». Але італійський літописець де Зара писав: «Султан так кохає дружину і так сильно їй довіряє, що навіть його невільники дивуються цьому і казали навіть, що Роксоляна заворожила султана і що вона чаклунка. Через те армія і мешканці палацу не терпіли
