Празька школа: хрестоматія прозових творів - Віра Просалова

Потім витягнув із куртки масло в папірці.

— Та воно ж мокре, та й ви самі мокрі! — скрикнула Мартуся, сплескуючи руками.

— То, бачте, провалився я, — соромився велетень, — в копанку.

— Сушіться мені зараз!

— Та я тільки по пояс... Михайла забрали мужчини.

Гриби треба було виварити, а потім підсмажити. А смажучи, Мартуся думала, що вона ніколи не чула про такі гриби — гадючки!

— Празькі гадючки будем їсти! — зашепотів брат над її вухом.

Потім всі, тримаючи кусень хліба в руці, блискучими очима дивилися на велику миску з грибками, що парувала. Дивились і повторювали потиху:

— Гадючки.

Виросли для них на болотах десь під вогкою чужою Прагою, і вони мусили їх їсти.

— Знаєш, — прошепотів брат, нахиляючись до сестри, — мені здається, що я мов би самогубство поповнюю. Може, то отрута — ті гриби?

— То не їж, — сказала сердито сестра й хотіла відсунути від нього тарілку з грибами. Вона вірила в Михайла.

— Я голодний, — промовив ще тихше брат і кинувся їсти.

— Дуже добрі гриби, — хвалив Артимович. — Коли б, людоньки, чарка горілки до того, — зітхнув хімік.

— Немає, голубе, більше, — засоромлено пояснював Михайло, тільки на масло й хліб зосталось. Що на мойому старому Форді заробиш? Усе на репарації йде.

— Якби тут мій бунчужний Верша...

Артимович скінчив їсти і оповів про свого бунчужного Вершу. Як то прийшли вони в мале сільце, а там голо, нема чого їсти, бо перед тим Окрема Кінна дивізія все виїла. Одна бабка, люди кажуть, усе має, але не дасть і не продасть: у ніякі гроші не вірить. Одну любов однак має — котів, і в себе їх силу розмножила. Наловив бунчужний Верша котів, несе в мішку, коти м’явчать, бабка на призьбі сидить.

Тут Артимович вдарив тоненьким голосом.

— Куди, козаче, Божі творенія несеш?

— А куди ж, бабушко, — відповідав басом, — звісно, топить!

— Не топи, добра душе, я тобі за них заплачу.

— Я, бабко, грошей не приймаю, я, бабко, чоловік воєнний, голодний...

— То дам тобі їсти!

— А то діло друге. Давай курку, яйця...

Потім говорив брат Мартусі про матуральні курси, потім знову усі про битву під Вознесенськом, потім про професорів, про іспити, потім знову про Кам’янець. Так дивно на зміну: то лопотіння прапорів армії, то шелести сторінок підручників. Коли б їх тепер покликав на війну, — вони б засміялись щасливо і прийшли. Усміхнулися б над своїми клопотами, підручниками, допомогами, заробітками, благодійними товариствами — і пішли б у блакитну Україну.

— Пізно! — сказала Мартуся, і всі зірвалися з місць.

Тільки один Михайло сидів іще хвилинку, як зачарований, зорючи за кожним рухом її дрібного тільця, ловлячи кожен погляд і кожен усміх.

Вночі Мартуся спала тяжко.

Снилося їй, що вона встала, вікно відчинила, а за вікном стоять тисячі війська, тільки то не військо, а тисячі смертей-костомах у білих габах із опущеною блискучою косою. Потім місяць плив, — але був чорний.

Потім лиця жорстокі, уперті в чернечих рясах зближались до її ліжка з усіх боків, швидко бубонячи щось до себе. Мартуся відпихала їх круглі голови, а вони все зближувались і — раптом почали її душити.

Мартуся з криком зірвалася з ліжка.

Їй стало страшно. Вона гадала, що то прийшла її остання година, їй здавалося, що то гадючки, затроєні гриби, її вбивають. Вона злякалась за брата, вискочила з ліжка, побігла і стала серед покою. Кров лопотіла в її мозку.

Потихеньку підійшла до ліжка брата, він спав спокійно, рівно дихав, був здоровий.

Тривога шарпала дівчиною, серце її щеміло, колотилось, вона сахнулась від вікна до дверей і відчинила їх. 0дразу ж за порогом пливла тепла, майже пружна імла. Ця імла світилась, — може, десь за нею був і місяць.

Мартусю огорнув страх невиразний, страх найбільший, як після страшних казок у дитинстві. Вона стояла серед кімнати в коротенькій сорочечці, худенька, ясноволоса, і слухала. Прикладала руку до серця, зляканого, повного жаху — слухала.

— Боже, — почала говорити Мартуся, — поможи це пережити, поможи це все пережити...

Вона говорила виразно «це все», щоб хтось «це все» зрозумів і «це все» відчув. Хтось високо. Хтось — над нею.

Так проказавши кілька разів, заспокоїлась, заснула і спала аж до ранку.

Вранці, ще в сірому досвітку — якась людина наполохана тарахкотіла пальцями по шибах, бігала нетерпляче перед вікнами.

Коли Мартуся відчинила вікно, — там був Михайло у футряній куртці до праці, він важко дихав, уста його кривились.

Він відітхнув повними грудьми.

— Я так боявся за вас. Я цілу ніч не спав. Я думав, — а таки, може, вони отрутні?

Він стояв, як добрий великий ведмідь, і трясся від болю.

— Що отрутне?

— Гадючки.

Юрій Клен

(1891-1947)

Юрій Клен (Освальд Бургардт) народився 1891 р. в Cербинівці на Поділлі в родині німецького купця-колоніста. Закінчив київську гімназію, у 1911 р. вступив на філологічний факультет Київського університету, студіював західну і слов’янську філологію, історію літератури. 3 початком першої світової війни був депортований до Архангельської губернії. Повернувся до Києва у 1918 р., закінчив університет (1920) і був прийнятий до аспірантури при дослідному інституті УАН. Викладав разом з М. Зеровим у соціально-економічному технікумі с. Баришівки.

У Київському інституті народної освіти створив кафедру прикладного мистецтва (1930-1931), брав активну участь у роботі ВУАН. У 1931 р. виїхав до Німеччини, захистив докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (1936).

У роки Другої світової війни служив перекладачем при штабі 17-ї армії. З 1943 р. працює викладачем в Українському вільному університеті (Прага), згодом – в Інсбруцькому (Австрія). Помер 1947 р. в Авсбурзі. Юрій Клен – автор збірки «Каравели» (1943), епопеї «Попіл імперій» (1943-1947), есе «Спогади про неокласиків» (1946), багатьох літературознавчих праць, перекладів з англійської, німецької, французької та інших мов.

ЧЕРГА

ХЛІБНА ЧЕРГА

Як солітер, що