Fata morgana (збірник) - Михайло Михайлович Коцюбинський

Хвилює на сонці нива, та Божа постіль, льон процвітає синьо, сказав би – небо задивилось в озерце, на сіножаті – віз. Гафійка годує дитину, а друге біля Маланки: «Бабо!..» І все те – родюча нива, віз, коні, кубло, – все те своє, рідне, з серцем зрослося. «Що ж се я вбралась сьогодні у сап’янці червоні, наче у свято… бач, процвітають на ниві, неначе мак…»

Вранці Маланка – кого стріла – питала:

– Не знати, будуть землю ділити?

Ковалиху і ту зачепила:

– Чули, серце, скоро землю нам мають давати…

– Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тільки в людей і розмови, одним тільки живуть, одним і дишуть. Мій ще з зими купив у пана одну десятину; завдаток дав, а далі не хоче платити. «Нащо, – каже, – маю викидать гроші, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток». А мені шкода й завдатку. Осе! Щоб за своє та ще й платити. І копійки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одібрав, а він не хоче. «Що з воза впало, те, – каже, – пропало». Будуть, будуть ділити. Вам більше прийдеться, бо ви безземельні. Коли б тільки справедливо ділили, щоб люди не бились поміж собою…

– Ой, коли б то дав милосердний… Звісно, люди – божі собаки, гризуться. Спасибі вам, серце, за добре слово. Хай вам Господь помагає, де тільки лицем обернетесь…

Маланчине серце топилось, як віск. Їй навіть чудно, що з ковалихою вони часто у сварці.

Марія сплеснула в долоні.

– Глядіть, і дядько Панас прийшли послухать!

– Хіба не можна? Може, тут щось погане говорять?

Низька корячкувата постать спинилась на хатнім порозі, переставила довгий ціпок з корою у хату і, спершись на нього, щулила очі. Здавалось, вербовий пень витяг з землі своє коріння та причвалав між люди, цупкий, битий негодою, з духом землі, на якій ріс. Стара Кандзюбиха кликала брата:

– Заходь, заходь у хату.

Всі повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стіл і закліпав очима.

Панас все ще роздивлявся по хаті.

– Щось у вас світло погано горить, не розберу я зразу… Але він вже пізнав. Коло Гафійки сидів Олекса Безик, якого на селі звали Півтора Лиха. Він мав дітей, як маку, і ані клаптика поля. В кутку підпирав стіни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Він тільки й жив з того, що на клишоногій кобилі возив євреїв на вокзал. Були тут Іван Короткий і Іван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин – всі безземельні або такі, що їх земля не могла згодувати.

Тоді Панас переставив через поріг свої чоботища, в яких, певно, більше було онуччя, ніж ніг, і примостився біля Марії.

– А хто ж той чорнявий, що за столом?

– Се чоловік з Ямищ, – пояснила Марія і обернула до чужого зацікавлений вид.

– Розказуйте далі, – попрохала вона.

Той перестав кліпать очима. І всі обернулись до нього.

– Ну, значить, зібрались ми зараз на зборню, староста з нами, так і так, пишіть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що ніхто з нас не буде робити в пана по давній ціні. Тепер піший робочий – рубель, а кінний – два. Робочий день має бути коротший на четвертину…

– Ого!

– Цитьте! Нехай говорить…

– Жати за шостий, а не десятий сніп, молотити за восьму, а не тринадцяту мірку…

Осе так добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга, на знак повної згоди, складався і розкладався, неначе ножик.

– А як пан не пристане?

Стара Кандзюбиха пропхалась крізь натовп і обережно зменшила у лампі світло.

Справді, що буде, як пан не пристане?

Чоловік з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо і одрубав:

– А не пристане, то забастовка.

Марія сплеснула в долоні.

– Заба-стов-ка! Господи милосердний!

Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вітру.

– Забастовка? Як саме?

– А так. Пан кличе косити – добре, карбованця в день. Не хочеш – коси собі сам. Ніхто на роботу не вийде. Настали жнива – давай нашу ціну; незгода – назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.

– Ха-ха! От ловко!

Сміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!

Півтора Лиха впрів навіть од тої уяви; його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..

Чоловік з Ямищ все говорив.

Перед очима в Панаса невідступно стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невміла і безпорадна. І не легка веселість грала в Панасовім серці, а давня мужича зненависть, що нарешті знайшла своє слово.

Озуть пана в постоли!

У цьому слові була ціла картина, розкішний план, справедливість людська й небесна.

Озуть пана у постоли!..

Але як се зробити?

Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть – чужих покличе. Панське все зверху.

На саму думку, що чужі стали б на перешкоді, пішли б проти громади, засвітилися очі.

Заговорили всі разом.

Мажуга підняв догори руку, наче голоблю.

– Чужих не пускати! Розігнати! Кілками!

Го-го! Такий не пустить.

Марія сплеснула в долоні.

– Авжеж. Як не послуха – бити.

– Бо вже нікуди далі, все одно пропадати. – Хоч в яму, гірше не буде. – Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть. – А не дасть. Як хочеш їсти – пий воду… – З’їв півбіди та й напийся води… – Один розкошує, а другий… Старша біда – як розкіш. – Озуть пана у постоли…

Однак поволі уява Панасова в’яла, наче хробак точив її. Де-де? Хіба так легко змагатись з паном!

Пан не хотів вже взувать постоли, не хтів сам жати. Він знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далі од пана і од гріха. Хіба йому земський не вибив зуба?

Панаса ніхто не слухав.

Тоді він почав стукать ціпком.

Чого йому треба?

Ні, пана не налякаєш. Він має силу. Нажене тобі повне село, і в кого ззаду було гладеньке – мережане зроблять. Тепер кричать, а тоді що? В гурті і беззубий собака лютує. Схотів один з другим голіруч їжака вбити. Не вб’єш, бо вколить.

Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.

Іван Короткий хтів знати, чи всі підписались.

Чоловік з Ямищ за криком не міг нічого сказати.

– Цитьте, цитьте, нехай говорить…

Звісно, не всі. Багачі одреклися.

– Схотіли! Один біс, що пан, що багатий мужик.

Проте до них пристали села – Піски, Береза, Веселий Бір…

– О! Чуєте? Чуєте, скільки пристало… Тепер за нами черга. Стіймо за них, вони за нас постоять.

– Підписать! Підписать!

В