Українська література » Сучасна проза » Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий

Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий

Читаємо онлайн Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий
мудрого, але розказуй вашець!

— Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: «А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; із одежі або з харчів, що б не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути».

Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив — знаєте що? — дитину! Дівчинку-дволітка, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? «Плакало, — казав, — поміж трупами, змилосердився та й забрав».

— Свої діти мав, так знаю, що таке дитина, — боронився Онисим.

— А в мене нікого нема, — озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима. — Сам, як палець, тільки помста ходить за мною.

— І це дружина, якщо другої Бог не дав.

— Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені.

— І чому б то багачам з бідними не поділиться?

— Захотів молока від бика.

— Попроси в жука меду.

— У них і серед зими не випросиш леду.

— Багач глухий, коли кажеш: дай, а скажи: на, то вчує.

— Багача просити, що глухому пісню співати.

— Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє.

На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.

— Мабуть, гарне пиво, — почав.

— Нічого собі, — відповів Чуйкевич.

— Спрібував би, так грошей чортма. Чуйкевич казав і йому дати мірку. Цей випив і, витираючи вуса, похвалив:

— Є ще гарні пани на світі!

— Лучаються, — відповіли йому, — та мало.

Веди мене, поводир, Де дівчата роблять пир, Отам мене поцілують, Пампушками нагодують! Тю! —

співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали. Зірвався один.

— Пускайте мене, не витримаю довше, Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте! Насилу посадили його на місце.

— Розжалобився, як вовк над поросям, — казали. — Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, де не проженуть.

— Це такий, — пояснював Чуйкевичеві весельчак, що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу.

— Л ще більше дурного, — завважив Чуйкевич. Той глянув на нього з-під ока:

— Ваша милість не тутешні, мабуть.

— По чім гадаєш?

— Тутешні нашого брата за чоловіка не мають, — а присуваючися ближче, додав: — Чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Якби ваша милість у погоню за такими, як отеє ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує.

Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в його дійсно друге діло, і питався, що це за люди і чиї.

— Свої та Божі. Невмоготу довше страдати; тікаємо.

— Куди?

— Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на

Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки

вирватися звідси...

В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею.

— Ходімте, — казали, — а то нас опісля не приймуть або,

як чернь, поженуть перед собою.

Сварка до бійки доходила.

Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і пічнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала.

Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.

Тишина...

— Товариші! — почав. — Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками зібралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана.

— Циганові отаманом бути! — закричали кругом. — Циганові!

Поклонився їм.

— Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!

— Хай буде! — відповіли йому.

— А тепер прочитаю вам, що Булавін пише. — Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в уши сипав: — «Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди. злодії і розбишаки! Хто захоче з поход-ним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з'їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити — то забирайтесь до мене у вертепи самарські!»

Перервав, обкидаючи громаду очима.

— Всякий ласий на чужі ковбаси, — озвався хтось із гурту.

Циган спалахнув:

— Котрий це?

Винуватець підняв руку вгору:

— Я.

— Чого?

— Бо всякий влесливими словами приманює нашого брата до себе, а опісля — дзуськи! Добре чужими руками жар загрібати.

Та ще він і не сказав того, як циганова рука звалила його, ніби пень сокира. Обіллявся кров'ю.

— Так кождому буде, хто важиться торочити чортзна-що.

Покараного обливали водою, але ніхто не встоював за ним.

Циган письмо за пояс назад сховав.

Чуйкевич зразу догадався, що це один з агентів, котрих сотнями розсилав Булавін, поширюючи бунтовливі відозви по Україні.

«Який народ! Жаль, що на власну руку починають... Віз, котрого колеса обертаються кожде в інший бік».

Нараз свист, ніби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зірвався перший.

— За мною!

І ватага хильцем висунулася з подвір'я, тікаючи перед погонею. Остався тільки дід. Ніби байдуже пригравав на бандурі.

Гуляй, доню, не бороню,

Хоч би до неділі,

Та дивися, щоб вернула

У сорочці білій...

«Розігралося наше море, — говорив до себе Чуйкевич. — Чуда Божого треба, щоб утихомирити його».

Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке і приглядаючися до того, що творилося між

Відгуки про книгу Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: