Жінка у білому - Вилки Коллінз
Останні слова цієї фрази ще не завмерли на вустах читачки, як міс Ферлі знов пройшла повз двері, тихо наспівуючи одну з мелодій, що їх допіру грала.
Міс Голкомб зачекала, поки сестра відійшла, а тоді знов почала читати:
— «Місіс Катерік — цілком порядна, вихована й поважна жінка середніх літ. Замолоду вона, мабуть, була гарненька. Проте в її манерах і в зовнішньому вигляді є щось таке, чого я не розумію. Таку вже таємничість розводить довкола себе, а на обличчі вираз — не знайду слів для нього, — наче в неї щось на умі. Ви б назвали її ходячою таємницею. Одначе до мене вона прийшла в простій справі: коли вона від'їжджала з Гемпшіру до вмирущої сестри, їй довелося взяти з собою і дочку, бо не було з ким лишити дитину. Хтозна, коли помре місіс Кемп: за тиждень чи протягне кілька місяців, тож місіс Катерік і прийшла до мене попросити, щоб я дозволила її дочці, Анні, походити поки що до нашої школи, — з умовою, що після смерті місіс Кемп дівчинка повернеться з матір'ю додому, в Гемпшір. Я зразу ж дала згоду, і, коли ми з Лорою пішли на нашу звичайну прогулянку, ми взяли з собою цю дівчинку (їй всього одинадцять років) і відвели її до школи...»
Знову постать міс Ферлі, така ніжна й чарівна в білосніжній сукні, в білій хустинці, яку вона зав'язала під підборіддям, майнула повз нас у місячному сяйві. Знову міс Голкомб зачекала, поки вона сховається, і повела далі:
— «Я так полюбила, Філіпе, свою нову ученицю, а причину цього я прибережу аж насамкінець, щоб зробити вам сюрприз. Мати розповіла мені про свою дочку так само мало, як і про себе. Я сама зрозуміла (це з'ясувалось на перших же уроках того дня), що розумовий розвиток бідолашки недостатній для її віку. То я привела її до нас додому наступного дня і попросила лікаря поспостерігати за нею, порозмовляти з нею, а потім сказати мені свою думку. Лікар виснував, що розум дівчинки помалу розвинеться і що помірні заняття в школі їй дуже корисні, адже вона засвоює нові знання хоч дуже повільно, зате міцно й надовго. Тільки, любий мій, не подумайте зопалу, як ви можете, ніби я прикинулась до якоїсь дурненької. Ні, бідолашна маленька Анна Катерік дуже мила, ласкава, вдячна дитина і часом каже такі дивні та чудові речі — якось зненацька, зчудовано, мов злякавшися чогось. Ось вам приклад. Одежа в неї завжди чистенька, але підібрана без смаку. То я вчора й надумала: деякі Лорині білі сукенки й капелюшки можна переробити для Анни, і сказала їй, що малим дівчаткам із таким кольором обличчя, як у неї, краще одягатись у все біле. Хвилину вона міркувала, а тоді зашарілась, ніби збагнувши. Маленькими своїми рученятами вона схопила мою руку, поцілувала її, Філіпе, і вигукнула (так серйозно!): «Скільки житиму, носитиму тільки білу одіж! Так я ніколи не забуду вас, мем, і всякчас думатиму, що тішу вас, навіть коли поїду і вже не побачу вас більше». Оце один зразок дивних речей, що їх вона виголошує так мило. Бідолашка! Я подарую їй чимало білих сукенок, із запасом, щоб вона могла подовжувати їх, коли з них виросте...»
Міс Голкомб замовкла і подивилася на мене.
— Здається, та нещасна, яку ви здибали на битому шляху, була молода? — спитала вона.— Може їй бути двадцять два чи двадцять три роки?
— Так, міс Голкомб, може бути.
— І вона була дивно вбрана — вся в білому?
— Так, вона була вся в білому.
Саме коли я вимовляв останні слова, міс Ферлі втретє показалась на терасі, але не пройшла далі, а стала, поклавши руки на балюстраду, спиною до нас, і задивилася вниз, на темний сад. Я не відривав погляду від білого мерехтіння її сукні та хустини в місячному промінні, й почуття, якому я не знаходжу назви, від якого затріпотіло, дужче забилось серце, почало крадькома заволодівати мною.
— Вся в білому? — перепитала міс Голкомб. — Зараз я вам прочитаю кінець листа — це найважливіше місце. Але я хочу поміркувати трохи над цим збігом: біла сукня жінки, яку ви здибали, й білі сукенки, які викликали ту чудну відповідь маленької школярки моїй матері. Лікар, напевне, помилився, гадаючи, що розум дівчинки «помалу розвинеться». Можливо, він так і не розвинувся, і примхливе дитяче бажання носити тільки біле не змінилось, коли вона виросла?
Я щось відповів — не пам'ятаю, що саме. Вся моя увага була прикута до білої сукні міс Ферлі.
— Вислухайте останні фрази, — сказала міс Голкомб. — Гадаю, вони вас здивують.
Тієї миті, коли вона піднесла листа до свічки, міс Ферлі обернулася обличчям до нас, нерішуче роззирнулася, ступила крок до скляних дверей і стала, дивлячись на нас.
А міс Голкомб читала:
— «А тепер, любий, дописуючи свого листа, я скажу про причину, справжню, головну причину моєї прихильності до маленької Анни Катерік. Дорогий Філіпе, хоч вона й наполовину не така гарна, але за незбагненною примхою випадку, як це часом буває, у неї ті самі коси, очі, овал і колір обличчя, — одне слово, вона викапана...»
Міс Голкомб ще й не дочитала фрази, як я скочив на ноги, той самий крижаний жах пройняв мене, що й тоді, коли вночі на безлюдній дорозі хтось зненацька доторкнувся до мого плеча.
Переді мною стояла міс Ферлі, самітна біла постать у місячному сяйві, — живе втілення жінки в білому! Та сама поза, той самий поворот голови, той самий овал обличчя, та сама блідість! Підозра, що мучила мене всі ці години, в один миттєвий проблиск стала певністю. Я збагнув, чим було оте «чогось бракує»: неусвідомлена фатальна схожість утікачки з божевільні й моєї учениці в Ліммеріджі.
— І ви побачили! вигукнула міс Голкомб, упустивши з пальців непотрібного вже листа, й очі її зблиснули, стрівшися з моїми. — Ви побачили тепер, як вони схожі, а моя мати підмітила це ще одинадцять років тому!
— Я це бачу, і мені невимовно тяжко... От ніби випадкова схожість тієї нещасної, самотньої, пропащої жінки з міс Ферлі лиховісною тінню тьмарить майбутнє чарівної, невинної істоти, що дивиться нині на нас. Звільніть мене від цієї мани, швидше звільніть! Покличте її сюди — з того моторошного місячного світла, благаю, покличте її сюди!
— Містере