He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

Вона повільна, пізньовечірня й американська, і в ній є ритм, який постійно повторюється, коли Джуді,співає: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…». Мені було тоді одинадцять, я не надто часто слухала музику, але ця пісня мене по-справжньому зачепила. Я завжди намагалась перемотувати касету до цього місця, щоб слухати пісню, щойно матиму таку можливість.

Уявіть собі, що цих можливостей було не так уже й багато: це діялося за кілька років до того, як на Розпродажах почали з’являтись плеєри. В більярдній кімнаті стояв великий магнітофон, але я рідко слухала на ньому свою касету, тому що там вічно товклося повно народу. В класі мистецтва магнітофон теж був, але й вона була гамірною. Єдине місце, де я могла нормально її слухати — це наша спальня.

На той час ми жили вже в невеличких спальнях на шість ліжок, розташованих в окремих будиночках, і в нашій, на полиці над радіатором, стояв портативний касетний магнітофон. У дні, коли там нікого не було, я приходила туди, щоб знову і знову слухати свою пісню.

Що в цій пісні було такого особливого? Насправді я навіть до слів як слід не прислухалась. Я тільки слухала ту частину, де повторювалось: «Моє серденько, не відпускай мене…» І я уявляла собі жінку, яка ціле своє життя страшенно хотіла мати дітей, але їй сказали, що вона ніколи не зможе народити. Тоді стається якесь диво, і в жінки з’являється дитя, вона тримає його дуже близько, ходить туди-сюди і співає: «Моє серденько, тільки не відпускай мене…» — частково тому, що вона дуже щаслива, але також і тому, що боїться чогось поганого, боїться, що дитина захворіє або що її від жінки заберуть. Навіть тоді я розуміла, що це не може бути правдою, що ця інтерпретація не збігається з рештою тексту. Але для мене це не було проблемою. У пісні йшлося про те, що я розповіла, і я слухала її знову і знову, на самоті, коли тільки мені випадала така можливість.

Десь у той час трапився один дивний випадок, про який я повинна вам розповісти. Він мене по-справжньому занепокоїв, і хоча справжній його сенс я зрозуміла аж через багато років, але й тоді вже відчула його особливе значення.

Того дня було сонячно. Я пішла за чимось до нашої спальні. Пам’ятаю, як там було ясно: штори в нашій кімнаті виявились не до кінця розсунутими, тож сонце просвічувало крізь них широкими смугами, а в повітрі було видно всю пилюку. Я не збиралась слухати касету, але оскільки опинилася там сама, я відчула порив вийняти її зі своєї скрині з колекціями і вкласти до магнітофона.

Можливо, хтось переді мною надто голосно ввімкнув звук, я не знаю. Але музика звучала гучніше, ніж зазвичай, і, можливо, тому я не почула її раніше. А може, я просто надто розслабилась. У кожному разі, я стояла і повільно погойдувалась під ритм мелодії, притискаючи уявну дитину до грудей. Насправді — і від того все це ще більш бентежно — то був один із тих разів, коли я взяла подушку і тримала її, як дитину, і повільно танцювала з заплющеними очима, тихо підспівуючи щоразу, коли лунали ці рядки:

«Серденько, серденько моє, тільки не відпускай мене…»

Пісня майже закінчилась, коли я раптом усвідомила, що не сама. Я розплющила очі і виявила, що дивлюся просто на Мадам, яка стоїть на порозі.

Я завмерла, шокована. Тоді, за секунду чи дві, я почала відчувати неабияку тривожність — я ж розуміла, що в цій ситуації є щось дуже дивне. Двері були наполовину відчинені (згідно з правилами, ми не мали права повністю зачиняти двері спальні, коли не спали), але Мадам навіть до порога не підійшла. Вона нерухомо стояла посеред коридору, схиливши голову набік, щоб краще розгледіти, чим же я там займалась. І найхимерніше: вона плакала. Можливо, це один із її схлипів, які я почула крізь пісню, висмикнув мене із замріяності.

Коли я думаю про це тепер, мені здається, вона повинна була щось сказати чи зробити, нехай навіть добряче мене насварити — так, вона не була вихователькою, але ж була дорослою. Тоді я б знала, як поводитись. Натомість Мадам просто стояла, схлипуючи і схлипуючи, дивлячись на мене крізь отвір у дверях з тим самим виразом очей, із яким вона завжди на нас дивилась. Так, ніби бачила щось моторошне. Тільки цього разу в її погляді було щось іще, щось більше, чого я нездатна була осягнути.

Я не знала, що мені робити чи що казати, чого очікувати далі. Можливо, вона ввійде до кімнати, накричить на мене, може, навіть ударить — я уявлення не мала. Насправді ж вона просто розвернулась, і вже наступної миті я почула її кроки: вона виходила з будиночка. Я зрозуміла, що звучить уже наступна пісня, вимкнула магнітофон і сіла на найближче ліжко. І, зробивши це, побачила крізь вікно навпроти постать Мадам: вона поспішала в напрямку до головного корпусу. Вона не озиралась, але з її згорбленої спини я зрозуміла, що вона досі схлипує.

За кілька хвилин я повернулась до своїх друзів, але нікому й слова не сказала про те, що трапилося. Хтось зауважив, що зі мною не все гаразд, і прокоментував якось, але я лише стенула плечима і промовчала. Не те щоб мені було соромно — просто це було трохи як раніше, коли ми підстерігали Мадам у дворі, щойно вона виходила з машини. Найдужче тоді мені хотілось, щоб того випадку не траплялось узагалі, і я думала, що якщо не буду про нього згадувати, то зроблю послугу собі і всім іншим.

Однак через кілька років я обговорювала цю ситуацію з Томмі. Це було невдовзі після нашої розмови біля ставка, де він уперше довірився мені і розповів про міс Люсі; тоді, коли — принаймні як я це бачу — ми почали замислюватись і задавати запитання про себе самих, і це тривало згодом протягом багатьох років. Коли я розповіла Томмі про випадок з Мадам у спальні, він запропонував дуже просте пояснення. На цей час нам уже, звичайно, було відомо те, про що