Справа Сивого - Брати Капранови

чорта син і брат, самого Люцеферя секретарь. Який ти в чорта лицар, коли голою сракою їжака не вб’єш?! Чорт ти, висрана твоя морда. Не будеш ти, сукін син, синів христіянських під собой мати, твойого війска ми не боїмося, землею і водою будем биться з тобою, враже ти розпроклятий сину! Распроно...» — оратор спотикнувся і перепросив. — Вибачте, читаю так, як написано. «Распроной...б твою мать! Вавилоньский ти жихась, Македоньский колесник, (єрусалимський бравирник, Александрійський козолуп, Великого і Малого Египта свинар, Армянська злодиюка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида онук, а нашего...» — він знову зупинився. — Вибачте, «х...я крюк. Свиняча ти морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, ну й мать твою й...б. От так тобі Запоріжці видказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанських пасти. Теперь кончаємо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, який і у вас, за це поцілуй в сраку нас!..»

У міру того, як він читав, на обличчях гостей з’являлися ніякові посмішки, потім почулося хихотіння, а наприкінці вже кожне слово промовця викликало хвилю щирого реготу.

— Перчено, — Яворницький витер сльози. — Я такого варіанту ще не чув. Звідки воно?

— Купив у одного дядька в Олександрівську, — Новицький простягнув листа приятелю. — Глянь.

Яворницький взявся уважно роздивлятися раритет.

— Судячи з усього, список старий. Може, навіть із минулого століття. Я викупляю його в тебе.

Новицький стенув плечима — іти проти волі приятеля він не вмів.

— А цей лист запорожців і справді існував? — поцікавився казкар Манжура.

— Скажемо так... — Яворницький поворушив губами, ніби шукаючи найточнішого визначення. — В архівах я нічого подібного не знайшов. Але він цілком міг існувати, бо відповідає козацькому характеру. Проте ви навіть собі не уявляєте, наскільки вчасно шановний Яків Павлович зачитав нам запорізького листа, — він повернувся до художника. — Ви не проти, Ільку Юхимовичу?

Той схилив голову на знак згоди.

— Річ у тім, що сюжет картини про запорожців, яку пише наш знаменитий гість, напряму пов’язаний із цим документом.

— Так, — підтвердив Рєпін. — Після Емського указу я твердо вирішив намалювати картину з життя запорожців. І взявся шукати сюжет. Тут мені і розповіли про цей лист, і я відчув... ні, просто перед очима побачив, козаків, які пишуть цю свою відповідь на погрози турецького султана, — художник взяв паузу, обвів очима слухачів і стишив голос. — Ну а тоді спробував уявити, що б ці легендарні козаки написали нашому, скажемо так, султану, у відповідь на цей самий Емський указ.

Гості перезирнулися, потім Кащенко, не стримавшись, пирснув, за секунду до нього стиха приєднався Манжура, ну а тоді захихотіли вже всі — хтось, прикриваючи вуста руками, хтось, обережно відвернувшись від компанії, хтось, ховаючи обличчя у носовичку або тицьнувшись у плече сусіда.

Коли Яворницький зайшов до кімнати, що правила нині за художню майстерню, Ілля Рєпін біля вікна роздивлявся ескіз.

— Дивись, який типаж! — сказав він замість «добридень».

Яворницький виклав на стіл свою ношу — старовинну шаблю, пістоль, порохівницю та інші козацькі атрибути, викуплені у селян та знайдені у розкопах. Обтрусив руки й обережно взяв аркуш із намальованим олівцем портретом.

— І хто це? — запитав він.

— Не знаю. Якийсь каліка перехожий. Я його на пристані в Олександрівську надибав. Сидів, рибу ловив, то я так збоку і пристроївся... А що ти там приніс?

— Та так, — Яворницький показав на стіл. — Порохівниця, пістоль і ще дещо.

Рєпін підстрибнув зі стільця:

— Еге, цікаво, цікаво... це добре... це я вже бачив... о, який каламарик... це для писаря?

— Може бути, — Яворницький приладив писарське знаряддя на столі. — А, до речі, натурник для нього вже знайшовся?

— Поки ні, — Рєпін неуважно повів оком по фігурі приятеля і раптом очі його звузилися. — Хоча...

— Що хоча?

— Ану, сядь за стіл, — художник витяг із шухляди аркуш паперу й олівець. — Сідай-сідай.

Сперечатися було безглуздо, тому Яворницький виконав розпорядження.

— Так, візьми до рук перо, став каламар, — Рєпін відійшов, критично оцінив постановку. — Трохи нахилися вперед, ти записуєш... — він трохи подумав: — Ні.

— Що ні? — не зрозумів Яворницький.

— Маленький твій каламар, треба додати щось більшеньке.

Він підійшов до столу і побачив срібну карафку, що її також приніс із собою гість.

— О! Оце годиться. Став.

— Але ж це для горілки.

— А що, козаки горілки не пили? Став, вона тут потрібна для композиції.

Рєпін узяв аркуш паперу і почав швидкими штрихами замальовувати натуру. Яворницький закляк, намагаючись не ворушитися і не зіпсувати майбутньої картини.

— Ну що тебе затисло, наче у лещатах? Ти веселий, бо всі навкруги сміються. І ти записуєш.

Яворницький спробував змінити позу, але це викликало лише критичне форкання майстра.

— Може, тобі і справді щось писати?

— А що?

— Ну, не знаю... — Рєпін на мить замислився. — Щось веселе. Хоч би того самого листа, якщо пам’ятаєш.

— Не так щоб, — зітхнув Яворницький. — Але я віршований варіант знаю. Руданського.

— Ну, пиши віршований.

— Добре.

Він на мить замислився, згадуючи, а потім почав виводити на папері:

«Ти, султане, чортів сину,

Люципера брате,

Внуку гаспида самого

І чорте рогатий...».

На губах вченого заграла легка посмішка.

— Саме те, що треба, — вигукнув Рєпін, і олівець забігав папером.

Так минула година. Врешті задоволений роботою художник дозволив відпочити своєму нежданому натурнику.

— Буде з тебе писар! — проголосив він.

Яворницький стенув плечима:

— Ну, писар, то й писар.

— Але мене більш за все нині турбує передній план, той, хто буде перед цією карафкою. — Художник картинно притис до грудей срібну посудину. — Мені потрібна красива лисина.

— Хіба не можеш знайти? — недовірливо зіщулився історик.

— Та в тім-то й біда, що можу. А точніше, вже знайшов. Шикарна лисина! Триповерхова! Найкраща лисина, яку я колись бачив.

— Вітаю, — Яворницький по-приятельськи обійняв художника.

— Та почекай ти! — Рєпін викрутився з обіймів. — Рано ще вітати. Бо моя лисина це — граф Алєксєєв[59].

— Предводитель дворянства?

— Він.

— Тю-тю. Оце ти