Диво - Павло Архипович Загребельний
Він не міг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Таєю? Треба гнатися й рятувати її? Хотів бігти слідом, хотів… Але ті двоє йшли собі спокійно і дружно, жінка не випручувалася, не озиралася, не кликала на поміч Бориса, хоч знала, що він позаду, бачила його щойно. Той білявий, з проділом, нахилився до неї довірливо, інтимно, щось казав, задирав голову в сміхові. Тая теж сміялася. Борис бачив це по її спині, це було жахливе видовище — помічати, як сміється кохана тобою жінка, як сміється… її спина! Божевілля!
Він ішов за ними. Розумів, як це ганебно й принизливо, але нічого не міг удіяти, йшов мов прив’язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до Боровицьких воріт і підуть у Кремль, і він там їх десь наздожене і… І що?
Але вони не завернули, пішли далі тротуаром, у саме ревище машин, у вировиння Москви, і той білявий молодик знов говорив щось смішне, а Тая сміялася вже не самою спиною, а всім тілом, сміялася нестримно, буйно, несила було далі терпіти той сміх. Борис повернувся і пішов до готелю.
Не пробував дзвонити, не ждав дзвінка, не хотів нічого знати, не прагнув пояснень. Споконвіку Отави відзначалися впертістю й твердістю. Навіть коли та твердість ранить власне серце.
Сталося!
І в Києві не ждав тепер нічого. Студенти роз’їхалися на канікули. З посольства повідомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до осені, бо всі чиновники повтікали до моря і на води. Отава щоранку сідав за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потім ішов прогулятися, по Володимирській доходив до Софії, змішувався з натовпами екскурсантів, ховаючись за спинами, слухав звичні голоси екскурсоводів:
— Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого… Точна дата будівництва не відома…
Відома, відома… Незабаром стане відома всім. Він доведе це фактами. Батько життя поклав, щоб довести, а він…
— …Не відомі також імена будівничих…
Стануть відомі… Рано чи пізно все стає відомим на цьому світі! Не грає ролі, яким чином і хто відкриває людям таємниці і якою ціною. Де ти бродиш, моя доле?..
— Цей собор належить до найцінніших пам’яток архітектури…
Не так! Нащо вживати слово «пам’ятка»? Його треба назвати просто: диво. І як зродився понад дев’ятсот літ тому в уяві Сивооковій, і як ставився, і як оздоблювався, і як протривав єдиний у цілій Європі з того століття цілий і прекрасний — хіба не диво?
Може, був іноді жорстокий цей собор. Вимагав пожертв не самими коштовностями, а навіть людського життя. Хіба професор Гордій Отава не пожертвував своїм життям?
Мабуть, так треба.
А потім виходив Борис на подвір’я, било йому в обличчя сонце, собор білів добрий, ласкавий посеред зелені й золота, і все в Борисових грудях кричало й протестувало: «Ні, ні, ні! Людина повинна жити як людина, а не перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усі люди!»
Коли вже й не ждав, знайшов у поштовій скриньці лист з Москви.
Вона писала:
«Борисе!
Всі ці дні моє сумління обтяжене, мов у поганої лікарки дитячих хвороб. Тоді вийшло так негарно і неприємно для тебе. Повір: це просто збіг випадковостей, а не мій свідомий намір. Я ждала там тільки тебе. Навіщо ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився він. Якщо вже бути щирою до кінця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на тому місці. Не в той день. Ні. В той день я призначила тобі. Заприсягаюся! Але так вийшло. Ти подумаєш з погордою: вертихвістка. Мабуть, взагалі викинув мене з голови і з серця (якщо я там була). Але будь великодушний. Порадій, коли й не за Тайку, то просто за ще одну людину, яка щось цікаве знайшла в житті. А це ж не така малість. Нема нічого жахливішого, як шукати й нічого не знайти. Пам’ятаєш ібсенівського Пер-Гюнта? Шукав по всіх усюдах, шукав у самому собі, здіймав з себе нашарування й прибрані машкари, як знімають кожушки з цибулини. І — нічого. Пустка. Порожнеча. Це найжахливіше. А життя вкорочується кожним днем, кожним вимовленим словом, кожним кинутим поглядом. Ніхто не помічає цього так, як жінка. Повір мені, Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважаєш, що життя давно вже зупинилося, десь у десятому чи одинадцятому столітті…»
Він читав і мимоволі ловив себе на думці, що не заглиблюється в суть слів, не розуміє майже нічого, поки що він просто по-дурному, якось дико зрадів самому фактові отримання листа від Таї — так мав би, певне, тішитися дикий чоловік гарно здобленою бомбочкою з прихованим у ній годинниковим механізмом, не відаючи про те, що бомба ця невдовзі рознесе його на шмаття.
«…Той чоловік, якого ти бачив (і як добре, що ти побачив його і тепер не треба пояснень!),— композитор. Він зрозумів мене. І як жінку, і як людину. Що він зробив? Ти посміхнешся, почувши, але для мене — це надзвичайно важливо. Він узяв всі мої малюнки (ясна річ, ті, які подобаються мені самій) і зробив щось, мовби музикальні гравюри з цих малюнків, а потім усе це з’єднав у цілість. Вийшла ораторія на теми моїх малюнків, щось нечуване, неймовірне, всі, хто чув, захоплюються, хвалять. Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось світові. Кожен хоче, щоб його почули. Тоді затримується час — і життя стає майже вічним! Ти чуєш, Борисе? Вічність — не в твоїх соборах, а в кожному з нас, тільки треба вміти її виявити і добути. Цей чоловік…»
Той чоловік… цей чоловік… Нарешті Борис примусив себе зосередитися, він тепер не просто прочитував слова — складав їх докупи, формував з них речення, він збагнув нарешті, що то останній (!) йому лист од Таї, до того ж, здається, лист не з компліментами, і не з каяттям, і не з перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених і болісних для чоловіка в такому становищі, як Отава.
Першим його почуттям після того, як став усвідомлювати зміст цього жорстокого листа, було обурення. Ні, просто якась погірдлива іронічність. Читав далі,
