Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Там, у Німеччині, він облаштовувався, налагоджував стосунки, займав себе діяльністю — перекладав, писав, викладав у Мюнстерському університеті, працював над німецькомовною дисертацією. Він, звісно, володів німецькою мовою дуже добре — на відміну, скажімо, від Петрова, який, коли приїде сюди після війни, розмовлятиме зі страшенним акцентом.

Усі його дії, все німецьке життя здавались напівпрозорими, нереальними, а крізь них просвічувалося тло думок, невідступних марень, снів і уявлень про близьких людей, залишених там, позаду. Щойно прокинувшись, він пригадував, як знову розмовляв з ними уві сні. Часом ці сни були безформно-оптимістичними: радісний сміх Зерова, невротичне кліпання очей Филиповича. З ними все добре, з ними все добре, повторював собі Бурґгардт, намагаючись відчути у найменших подробицях, де вони і що роблять тієї миті. Ось Зеров відчиняє важкі величезні двері університету з багряними стінами. Ось його кроки відлунюють коридором. Він поправляє пенсне, вітаючись зі студентом. Розмахує течкою.

Уривки інформації, яку він отримував, були тривожними, нестерпними. Жодних приводів для надій на краще вони не давали. Штучним голодом доведені до тваринного стану селяни волоклися до міст, уже навіть не маючи чим усвідомлювати причину свого божевільного руху. Їхні страшні тіла, нічим не схожі на людські, гнили на хідниках. Хвильовий застрелився. Тривали арешти. Розстрілювали людей. Багато хто зникав у концтаборах, і потому не надходило більше жодних звісток.

Це було нестерпно. Він постійно думав про них. Постійно стежив за ними внутрішнім поглядом. Це тривало роками. У 1935-му надійшла звістка про арешт Зерова і Филиповича. Тоді — про Драй-Хмару. Його власна безпомічність вбивала. Потім він довідався, що їх вислали кудись на край світу. Далі нічого відомо більше не було.

Він продовжував думати: як вони там? Як вони все це витримують? Дехто повертався з таборів. Декому після цього вдавалось навіть виїхати на Захід. Розповіді цих очевидців переповідали безліч разів. Вони писали спогади. Їх розпитували про всіх, кого вони там зустрічали і кого не могли зустріти. Тільки таким чином можна було бодай щось довідатись.

Інформація була непевна і щоразу змінювалася. За ці роки Бурґгардт безліч разів довідувався, що з Зеровим усе гаразд, що Филипович хворіє, що Драй-Хмарі обіцяють скорочення терміну, потім — що Драй-Хмарі нарахували додатковий термін за якийсь переступ, Филипович у порядку, Зеров помер від запалення легень.

1937 року Бурґгардт написав поему. Він планував спершу кілька сотень рядків, але не міг зупинитись. Картини снів і страшні фантазії вихопилися з-під черепного купола з нестримною силою. Йому писалися тисячі строф, і зупинитись не було жодної змоги. Пишучи, він зауважив, що йому стає трохи легше. Що він наближається до тих, ким зайняті його думки, живі вони чи мертві, хворі чи здорові, божевільні чи притомні. Відточуючи розмір, підбираючи образи й рими — водночас так, як тоді, коли вони всі були разом, але й зовсім по-іншому, змінюючи стилі, поринаючи у стихійні запливи — і постійно перебуваючи десь там, деінде, він спостеріг у собі фізичний біль. Цей біль давав полегшення.

Для публікацій Бурґгардт придумав собі псевдонім. Він став Юрієм Кленом. Відкривати своє справжнє ім’я він не наважувався, боячись нашкодити тим із близьких, хто ще залишався в Радянському Союзі. Наприклад, своїй молодшій сестрі, яку ніяк не випускали. Сестра приїхала в самому кінці 1937 року. Радянський Союз висилав усіх німців з країни, готуючись до війни.

Вона провела в Київському ДПУ три з половиною місяці. Там її саджали до дерев’яної клітки, тримали в герметичній шафі без повітря, де вона непритомніла, приходила до тями, щоби знепритомніти знову. Її допитували по кілька діб поспіль, і в цьому стані її найдужче лякала зміна слідчих. Їй не дозволяли спати впродовж цілого тижня.

На початку війни Бурґгардта мобілізували до Вермахту. Як перекладач у штабі 17-ї армії він опинився на Східному фронті. Це було макабричне здійснення його мрій: він знову був удома. На якийсь короткий час навіть приїхав до Києва. Поглянув на підірвані більшовиками будівлі Хрещатика, деякі з яких димілися ще досі.

На початку Фундуклеївської дивом вціліла будівля ЦУМу, а навколо неї лежали завали чорного каменю, височіли стіни з отворами вікон. На котромусь підвіконні розвівалась кремова фіранка. Бурґгардт пригадав про «Саломею», про всі їхні з Зеровим і рештою спільні походи до театрів. Він впіймав себе на бажанні вирушити додому до Зерових, але негайно змусив себе відмовитися від цієї затії. Натомість рушив в іншому напрямку, до руїн хмарочоса Ґінзбурга. Він підняв голову до застелених чорним димом небес, ніби хотів намацати в повітрі висоту дванадцятого поверху, де колись була розташована майстерня художника Мурашка, убитого ще 1919-го.

Бурґгардт навряд чи знав, що може зустріти в Києві Бориса Якубського — свого колишнього господаря й приятеля. Коли більшість установ і знайомих на початку війни евакуювали на схід, Якубському ніхто не запропонував і не допоміг. Це трапилось через загальну метушню, але й тому, що він був непрактичним, розгубленим, безпорадним. Щоб якось зводити кінці з кінцями, він продовжував ходити до Університету, потім — брав участь у створенні нових німецьких планів навчання, хоч жодних студентів уже не було. Згодом почав працювати в газеті «Нове українське слово», яку видавала німецька влада.

Коли німці відступили з Києва, Якубський знову чомусь не втік. Вони з дружиною виїхали до Житомира. Там 1944 року професора заарештували, привезли до Києва і звинуватили в державній зраді. Його допитували впродовж кількох місяців. На запитання, чому він не відступив із німцями і навіщо переїхав до Житомира, Якубський відповідав, що в Житомирі його дружина володіє невеликим приватним будиночком, тож йому треба було допомогти їй із городом. Допити тривали, аж доки слідство не довелося припинити через хворобу Якубського. Він помер від серцевої недостатности у в’язничній лікарні.

У 1941-му Бурґгардт розминувся з ним на поруйнованих вулицях Києва. Сам теж невдовзі тяжко захворів і був звільнений з війська.

Помер 1947 року в Авґсбурзі від запалення легень.

Один із небагатьох способів, що давав невеликі шанси на порятунок, — поїхати до Москви. Що ближче до епіцентру перебуваєш, то вища ймовірність загубитись, то складніше системі сфокусувати на тобі свій зір і зберегти цей фокус.

У Києві й так залишатись було нестерпно. Хлопчик помер, і геть усе навколо посилювало біль від того, що його більше не було і ніколи не буде. Зерову заборонили видаватись і викладати, його звільнили з Університету. Смерть сина зробила неподоланною прірву між ним і дружиною. Як міг би сказати (та, здається,