Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Тоді мало хто йому допоміг, щоб він просто не загинув! А тепер я не знаю випадку, щоб він не допоміг у скрутну хвилину своїм колегам, їхнім сім'ям, от хоча б сім'ї Чернишевського — він вважає своїм святим обов'язком турбуватися про його дітей, регулярно допомагати їм матеріально, не лише словесним співчуттям, що далеко легше! А журнал! Як він завжди виручав журнал, як примушений був вести знайомства з зовсім чужими по духу людьми, підтримувати дружні взаємини з цензорами, аби врятувати цю велику відповідальну справу! Що він, для себе особисто старався? Хіба не міг він із своїми коштами тепер спокійнісінько жити, полювати, пописувати, як інші, віршики і не наражатися на небезпеку? Але ж він відчуває на собі відповідальність за справу російської журналістики. Я не виправдую всіх його вчинків, навіть у цій боротьбі трапляються помилки, за які він сам себе картає найдужче. Коли б хто знав, як він картає себе! — Анна Олексіївна замовкла.

Марія теж мовчала. Вона зрозуміла — певне, Анна Олексіївна згадала зараз той вчинок Некрасова, що так несподівано приголомшив усіх, викликав обурення в літературних колах. Після пострілу Каракозова, коли настав просто терор з боку уряду, Некрасов всілякими засобами намагався врятувати «Современник» і таки перегнув палицю — він узяв участь у вшануванні Муравйова («вішателя»), яке влаштували йому в Англійському клубі, і навіть, за порадою графа Строганова — старшини клубу, щоб «вплинути та приборкати» цю страшну людину, майже повновладного диктатора в той час, прочитав на честь Муравйова вірші. Це було вже занадто! Анна Олексіївна не сказала Марії, як терзає це брата і досі і, певне, терзатиме все життя, бо він одразу усвідомив свою політичну помилку, але ж по-жіночому, по-сестринському їй хотілося виправдати брата в усьому, усьому!

— Треба ж зрозуміти, зрозуміти його, — заговорила знову Анна Олексіївна. Завжди мовчазна і скромна в колі літераторів — знайомих брата, — з цією жінкою, Марією Олександрівною Маркович, вона відчула змогу бути одвертою. — Зрозуміти, — повторила вона, — і не так по-панськи ставитися, як, приміром, Тургенев. А брат казав колись: «Він, Тургенев, з панами хотів бути паном, хоча по природі своїй, по духу не був пан. Його тягне до якоїсь аристократичної барині, а я б не пішов туди нізащо, хіба тільки, коли б знав, що там можна жартом п'ять тисяч виграти!»

Марія розсміялася, а Анна Олексіївна сумно похитала головою, видно, і їй важко було зрозуміти до кінця суперечливу вдачу брата.

— Приходьте до нас частіше, — запросила Анна Олексіївна, — і до мене, до Єракових, і до брата, на Литейний. Брат з великим задоволенням друкував ваш роман у «Современнике» і статтю Добролюбова про ваші оповідання. Добролюбов так добре розповідав про вашу зустріч в Італії, і все мріяв, як ви приїдете до Петербурга і будете в нашому гурті. А крім того, знаєте, брат любить вашу Україну, адже мати наша з України, з Подільської губернії, Олена Андріївна Закревська — дочка українського поміщика, а брат і народився в маленькому єврейському містечку на Поділлі, у Немирові.

— У Немирові? — аж схопилася Марія. — В моєму Немирові?

— Чому вашому?

— Та я ж там жила з чоловіком, він там учителював. Я так люблю ті місця! І Немирів мені як батьківщина!

— От і його батьківщина там. Уже пізніше, коли йому було три роки, переїхали на Ярославщину, у Грєшнєво, на Волгу. Мати наша багато зберегла українського і в характері, і в звичках — така лагідність, поетичність, високе почуття обов'язку. Вона любила співати українські пісні... їй важко довелося з нашим батьком, вона його майже не знала, коли віддалася за нього. Але по любові — побачила офіцера, досить гарного, веселого, дотепного, закохалася і майже втекла з дому, потім усе життя терпіла... Як і вся сім'я, особливо брат. Крутої він був вдачі, наш батько, типовий поміщик-кріпосник... Брат рано пішов з дому на самостійне життя. Знаєте, він дуже любив вашого Шевченка. У день його похорон, коли він ішов за труною Шевченка, брат казав, — у голові в нього склалися вірші, удома він записав їх і розірвав аркуш надвоє, про всякий випадок. Вже згодом я переписала. Прийдете до нас — я покажу вам. Адже ці вірші поки що ніде не надруковані.

Незабаром Анна Олексіївна прочитала Марії вірші, присвячені її «батькові»:

Не предавайтесь особой унылости!

Случай предвиденный, чуть не желательный.

Так погибает по божией милости

Русской земли человек замечательный...

Марія охоче стала заходити до Єракових — сім'ї Анни Олексіївни. Так, це була її сім'я, справжня, дружня і рідна.

Анна Олексіївна зазнала на своєму шляху немало труднощів та горя. Про себе вона мало розповідала — більше про брата. Та хіба для Марії потрібні були розповіді? З кількох слів вона могла уявити все — важке дитинство під гнітом самодура батька, бажання вчитися, мати самостійний заробіток. Раннє заміжжя з нелюбим, далеко старшим за неї чоловіком, потім розлука неофіційна, адже й прізвище його лишилося — «Буткевич». «Так, як і я, — Маркович», — подумала Марія. Потім пошуки самостійних заробітків для самостійного життя. Добре, що був закінчений пансіон, що мати, освічена й розумна, переборюючи всі перешкоди, які чинив батько, домоглася, щоб дочка вивчала мови, розвинула в ній любов до книг, до читання. Анна Олексіївна знайшла місце виховательки дочок вдівця полковника — інженера шляхів сполучення Олександра Миколайовича Єракова. З дочками Єракова виникла взаємна любов.

Та взаємна любов народилася і все міцніла і з їхнім батьком, і не тільки Анна Олексіївна стала членом сім'ї Єракових, але й він увійшов рідною приязною людиною у родину Некрасових, заприятелював з Мяколою Олексійовичем. Некрасов навіть присвятив йому один із своїх визначних віршів.

Анна Олексіївна була старша за Марію більше як на десять років. Та у