Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

він посідав у моєму серці те саме місце. Я пишалася його увагою і глибоко, ніжно любила його всією душею. Важко уявити, з якими почуттями я дивилася на нього: як на батька, на керівника, на людину, похвала якої була для мене дорожча за будь-яку іншу похвалу, і якій я довірилася б, навіть якби мала сумнів у всіх людях. Ви знаєте, мамо, яка я була молода і недосвідчена, коли ви раптом відрекомендували його як нареченого.

— Про це я принаймні п'ятдесят разів говорила всім і кожному, — сказала місіс Марклгем.

— Тож тримай язика за зубами, заради бога, і не кажи про це більше, — пробурмотіла моя бабуся.

— То була така велика несподіванка, — вела далі Енні, не змінюючи ні голосу, ні погляду. — Спочатку я вважала це такою значною втратою, що хвилювалась і сумувала. Адже ж я була недосвідчена дівчина, і думка, що я повинна буду дивитися на нього іншими очима, навіювала незрозумілий смуток на мою душу. Але вже ніщо не могло для мене зробити його тим, чим був він раніше. Я пишалася честю, якою він мене вшанував, і ми одружились.

— У Сент-Альфеджі, у Кентербері, — зазначила місіс Марклгем.

— Клята жінка! — прошепотіла моя бабуся. — Не може вгамуватися!

— Ніколи не думала я, — вела далі Енні, і щоки її вкрилися яскравим рум’янцем, — про якісь матеріальні вигоди, сполучені з цим шлюбом. Моє молоде серце, сповнене відданості і глибокої поваги до нареченого, було чуже до дріб’язкових розрахунків. Мамо, пробачте мені, якщо я скажу, що ви перша натякнули мені на можливість таких жорстоких підозрінь, образливих для мене і мого чоловіка.

— Я? — скрикнула місіс Марклгем.

— А! Ти, звичайно! — зазначила моя бабця. — І тобі не відмахати цього віялом, мій військовий друже!

— Це було першим нещастям у моєму новому житті, — сказала Енні, — першим приводом до всіх мук, яких зазнала я згодом. Ці муки під кінець почали повторюватися так часто, що мені неможливо їх перелічити. Але підставою для них було не те, про що ти думаєш, мій великодушний чоловіче. У моїй душі немає жодної думки, жодного спогаду, жодної надії, що їх можливо було б відокремити від тебе.

Вона підвела очі, схрестила руки і здавалася в цю мить прекрасною, як янгол. Доктор з цієї хвилини не відвертав від неї очей, так само, як і вона, не відриваючись, дивилася на свого чоловіка.

— Маму обвинувачувати не можна, — вела вона далі, — вона ніколи не турбувала тебе заради себе самої; я навіть певна, що в неї ніколи не було поганих намірів. Та коли я бачила, як безнастанно зверталися до тебе з дрібними і порожніми проханнями, як визискували з тебе від мого імені, коли я бачила незмінну твою великодушність і незадоволення містера Вікфілда, який щиро співчував тобі, тоді вперше відчула я власну приниженість. Відчуття, що мене можуть вважати жінкою, яка продала свою любов, продала її тобі, — це відчуття почало гнітити мене важким, незаслуженим тягарем, тим більшим, що я змушувала тебе поділяти мою ганьбу. Я не в змозі розповісти, мамо, не спроможна змалювати, що означало зав­жди носити в грудях таку жахливу муку, хоч і усвідомлювала, що в день весілля я вінчала любов і честь свого життя.

— Ось зразок вдячності! — скрикнула місіс Марклгем, зайшовшись сльозами. — Вдячності за піклування про свою дитину! Хотіла б я краще бути турком!

— Хотіла б і я всім серцем, щоб ти була турком і жила на своїй батьківщині! — сказала моя бабуся.

— У цей час мама дуже турбувалася про мого кузена Мелдона. Колись я дуже любила його, — сказала вона тихо, але не вагаючись, — між нами здавна існувала дитяча любов. Якби обставини були інші, може, я й переконала б себе, що справді закохана; ми одружилися б, і я була б нещасною на все життя. Не може бути в шлюбі нерівності більшої, ніж наша несхожість у думках і намірах.

Я замислився над цими словами, хоч уважно стежив за тим, що відбувалося; вони нібито мали для мене особливе значення, особливий сенс, що його я даремно намагався розгадати. «Не може бути в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у думках і намірах... нерівності більшої, ніж несхожість у думках і намірах».

— Між нами не було нічого спільного, — вела далі Енні. — Я це помітила давно. Якби не було в мене інших причин дякувати своєму чоловікові, то я б мала бути вдячною щонайменше за те, що він врятував мене від першого помилкового пориву недосвідченого серця.

Вона стояла, не змінюючи пози, і говорила далі з таким почуттям, що слова її проникали в глибину душі. Але голос її був тихий і спокійний, як і раніше.

— Коли він захотів скористатися з твоєї щедрості і нарешті досяг мети через мене, коли я страждала від низької ролі, яку повинна була відігравати в цій користолюбній справі, мені спало на думку, що він вчинив би значно краще, якби сам вирішив проторувати собі шлях у житті. Принаймні я вважала, що сама так зробила б на його місці, якби навіть мені загрожувало величезне лихо. Але я не була поганої думки про нього аж до того вечора, коли він від'їздив до Індії. Тоді я переконалася, що серце його підступне, нечуле, невдячне. Я зрозуміла двозначність погляду, що кинув на мене містер Вікфілд. Уперше в житті я відчула, яка жахлива підозра затьмарює моє життя.

— Підозра, Енні? — сказав доктор. — Ні, ні, ні!

— У твоїй душі, я знаю, не було і найменшої, мій друже, — відповіла вона. — У той самий вечір я підійшла до тебе, щоб полегшити зізнанням тягар сорому і журби. Але думка, що під твоїм дахом один із моїх кровних родичів, обдарований тобою заради любові до мене, насмілився вимовити слова, які не слід було йому вимовляти, якби навіть я справді була тією жалюгідною, продажною істотою, за яку він мене вважав, — ця думка змусила мене здригнутися перед такою брудною, обурливою розповіддю. Зізнання завмерло на моїх устах, і я до цієї хвилини ховала цю таємницю в своїй душі.

Місіс Марклгем ледве чутно зойкнула, сперлася на спинку крісла і закрила обличчя віялом, немовби й не збиралась вийти з-за такого прикриття.

— Ніколи відтоді я не розмовляла з ним інакше, як у твоїй присутності. Роки минули, відколи він зрозумів своє справжнє становище в цьому домі. Повір мені, що твоя допомога йому, про яку ти розповідав потайки, бажаючи зробити мені приємність, ще збільшувала важкий і страшний тягар моєї таємниці.

Вона знову стала навколішки перед доктором, хоч він намагався не дозволити їй, і сказала, поглядаючи на нього крізь сльози:

— Не кажи ще ні слова! Дай спочатку висловитися мені! Чи добре, чи погано я вчинила, але відчуваю, що зробила б саме так, якби знову довелося мені бути в такому самому становищі. Ти не можеш собі уявити, що означало бути відданою тобі всією душею і ховати в серці такі спогади; бачити, які жорстокі підозри мене оточують, і водночас розуміти, що всі обставини їх підтверджують. Я була дуже молода і не мала нікого, хто міг би дати мені рятівну пораду. Між мамою і мною лежала прірва в усьому, що стосувалося