Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова
Я вислухав Святослава й запевнив його, що збережу цю таємницю. І дотримався даного слова — я поховав отриману інформацію глибоко в собі, аж до тієї ночі через п'ятнадцять років. Залишившись плече до плеча з Павлом, я чомусь пригадав слова, якими Святослав завершив тоді свою сповідь:
«Чувак, я його боюся».
Липень 2016 року
Зібравши все необхідне — ліхтарі, лопату та монтувальний лом (про всяк випадок), ми вирушили на кладовище уже знайомим маршрутом. Берег розмило, тому ми рухалися досить повільно, обережно долаючи слизьке каміння та продираючись через мокрий верболіз та сплутане коріння. Я та Гуд несли спальний мішок з трупом, а Марко освітлював нам шлях.
Здається, ми йшли цілу вічність.
— Важкий сучий син, — крекнув Павло, коли ми прийшли на місце.
Я був у знемозі. Попереду нас чекало ще тривале копання в могилах, а я навіть говорити не міг. Врешті, щойно ми загальмували, просто гепнувся у мокру траву перевести подих. Пізніше я пожалкую про своє рішення, адже вже за мить штани почали промокати в ділянці сідниць, але сила тяжіння працювала проти мене. Ледь тримався на ногах. Руки тремтіли, м'язи пекли, а спину починало ламати. Павло мав рацію — таки важкий сучий син.
На цвинтарі усе було таким, як і раніше — покинуте та занедбане. Після зливи під ногами утворилися бридкі калюжі, а в'язке місиво болота налипало кілограмами на взуття. Ми перепочили кілька хвилин та взялися до роботи. В першу чергу розстібнули спальний мішок й скинули труп у вже вириту кимось могилу. Досі пам'ятаю цей бридкий звук — він гепнувся на дно ями з хлюпотінням й мішок одразу ж залило водою.
— Це ж якесь божевілля! — не витримав Марко. Він присів поряд з могилою просто в болото, обхопив голову руками і опустив погляд. Хрест підмило дощем і тепер він бочився праворуч. Я кинув швидкий погляд на Марка. Все погано — він починав впадати у паніку.
— Здуріти можна! — продовжував Марко. — Цього просто бути не може! Голлівудський фільм жахів, твою ж мати!
— Еееей… ну ж бо, друже… — я поправив хреста й обережно підійшов до Марка, спробував торкнутися його плеча та заспокоїти. — Опануй себе.
— Руки прибрав! — гаркнув він мені у відповідь й відсахнувся.
— Облиш його, — втрутився Павло. — Нехай ниє, якщо хоче. Тьомо, бери лопату і до роботи. Час уже дізнатися, що тут, у біса, відбувається.
Я кинув стривожений погляд на Марка, але той продовжував розглядати власні кеди і буркотіти собі під ніс. Я також відчував, як паніка шкребе під ребрами, але всіляко намагався ігнорувати цей неприємний стан. А Гуд тримався найкраще.
Ми працювали по черзі. Спочатку закидали мокрою землею мертве тіло і відразу ж узялися за могилу Святослава. Ця частина йшла дуже тяжко й повільно. Ми почувалися настільки виснаженими, що навіть не розмовляли між собою. Було чути лише свист наших легень та скрегіт лопати. Адреналін відступив, а натомість прийшла смертельна втома. Ми тремтіли, а сонні повіки просто таки злипалися. Труднощів додавав мокрий ґрунт, який набрав дощової води й, здається, важив тепер цілу тонну на лезі лопати.
— Може, ти б допоміг?! — не витримав Гуд. — Було б швидше, якби ти підняв свою дупу й узявся до роботи!
— Відвали, — буркнув йому у відповідь Марко, але підвівся з насидженого місця.
Він почав нервово тупцяти на місці, потім обійшов довкола усі наші могили, а тоді несподівано спокійно сказав:
— З мене досить!
Ми були надто втомлені, аби зупинити його. Марко просто взяв і покинув нас, а ми лиш стояли та мовчки світили йому в спину ліхтариками. За мить він зник між дерев.
— Ну й чорт із ним, — махнув я розчаровано рукою. — Давай лопату сюди, час нарешті розставити усі крапки…
Сповнений рішучості, я взявся з останніх сил копати землю. Ми просунулися уже досить далеко — я стояв у ямі по пояс. Отже, правда ховалася від нас під ось цим невеликим шаром сирого ґрунту.
Я копав ще хвилин п'ятнадцять, заробивши на долонях великі болючі мозолі. Доки я працював, Павло ділився своїми спогадами про Ліду і про літній табір у Карпатах. Я був смертельно зморений, але нарешті дізнався з його вуст про те, що трапилося після дискотеки.
— Гуде, тут порожньо, — перервав я його монолог.
— Бл…
Павло не договорив те, що збирався сказати. Спочатку я почув якийсь глухий удар, ніби хтось поцілив битою у м'яч, а потім перед моїми очима з'явилося обличчя Павла.
Щось звалило його на землю. Я не бачив, що саме сталося і хто стояв чорною тінню на поверхні. Мені залишилося лише стовбичити майже по плечі в розритій порожній могилі, безпорадно спостерігаючи, як з голови мого друга тече кров. Його очі були розплющеними. Недовго.
Івано-Франківськ, наші дні
— Ну от умієте ви, Артеме, обірвати розповідь на найцікавішому!
Наталя підвелася зі свого стільця і почала розрухувати закляклу від тривалого сидіння спину. Її щоки вкривав рум'янець. Ми досі сиділи на балконі і сонце, яке поволі рухалося до заходу, зараз немилосердно смажило нам шкіру.
— Ви не думали почати писати книжки? — весело спитала вона.
Я відповів мовчанням.
— Серйозно, — вона зробила паузу, широко всміхаючись. — Умієте подавати інформацію так, що аж розпирає від цікавості! Мені варто у вас повчитися.
— Ви перебільшуєте, — відмахнувся я.
Початок літа 1999 року
Щойно закінчився «медляк», Павло попрощався з дівчиною, з якою щойно танцював, і вже націлився на нову «жертву».
«Не віддам я Тьомі Ліду», — сказав собі подумки.
Не те щоб вона йому дуже подобалась — дівчина як дівчина. Ну так, досить симпатична, все при ній, витончена, струнка, але «зубрилка». Гуд був ще тим забіякою, але страшенно боявся розумак. То й що, як він читає «зарубіжку» скорочено з «критики», а англійські слова записує в зошиті українськими літерами? Зате він сильний, високий, і тих жартів, які уміщаються в його голові, вистачить, аби розвеселити цілу країну.
Рішення було блискавичним, на рівні інстинктів — «Я лідер, і я вирішую, з ким кому водитися».
— Мені треба тобі щось сказати,