Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

class="p1">— Запитай у нього. Переконана, що платитиме. На початку року він отримав від міністерства у справах землекористування субсидію, якої вистачило, аби купити в мене гектар з гаком. Я тобі не казала? Межа пролягає по загаті. Вона в нашій спільній власності. А звідти і до огорожі все належить йому. Він має корову, яка отелиться навесні. Має двох дружин, чи дружину і дівчину. Гарно організувавши справи, він може отримати й другу субсидію — на зведення будинку; а тоді переїде зі стайні. За мірками Східної Капської провінції, він — заможний чоловік. Запитай про платню. Він може собі це дозволити, а я навіть не певна, чи зможу далі платити йому.

— Гаразд. Я займатимусь м’ясом для собак і запропоную Петрусові допомогу з копанням землі. Що ще?

— Ти міг би допомагати в клініці. Їм украй потрібні добровольці.

— Ти маєш на увазі допомагати Бев Шоу.

— Так.

— Не думаю, що ми з нею поладнаємо.

— Тобі потрібно не ладнати з нею, а просто допомогти. Але не розраховуй на платню. Тобі доведеться робити це через своє добре серце.

— Сумніваюся, Люсі. Це підозріло нагадує громадські роботи. Звучить наче спроба розплатитися за старі злодіяння.

— Можу запевнити тебе, Девіде, тварини в клініці не цікавитимуться твоїми мотивами. Не розпитуватимуть, і їх це не турбуватиме.

— Гаразд, я візьмуся за це. Але за умови, що мені не доведеться ставати кращим, ніж я є. Я не готовий до таких змін. Хочу залишатися собою й працюватиму лише за таких умов. — Його рука досі лежить на її нозі, і тепер він міцніше стискає її гомілку. — Зрозуміло?

Люсі відповідає йому усмішкою, котру він може назвати винятково чарівною.

— То ти прийняв рішення залишатися поганою людиною. Божевільною, поганою, людиною, з котрою небезпечно знатися. Обіцяю, ніхто не змушуватиме тебе змінюватися.

Вона дражнить його так само, як полюбляла робити її мати. Утім, її дотепи колючіші. Його завжди приваблювали дотепні жінки. Дотепні красуні. Як би йому цього не хотілося, у Меланж він не знайшов дотепності. Зате краси було аж забагато.

І знову його проймає легкий дрож хтивості. Він знає, що Люсі спостерігає за ним. Виявляється, він так і не навчився приховувати почуттів. Цікаво.

Він підводиться й виходить на подвір’я. Молоді пси радіють, побачивши його: гасають туди-сюди в клітках, нетерпляче скиглячи. А ось стара бульдожиха майже не ворушиться.

Він заходить до клітки й зачиняє за собою двері. Бульдожиха підводить голову, дивиться на нього, і голова знову падає; старі соски` собаки мляво висять.

Він присідає навпочіпки й чухає Кеті за вухом.

— Покинули нас, так? — бурмоче ледь чутно.

Він витягається поруч із нею на голому бетоні. Угорі блідо синіє небо. Кінцівки розслабляються.

У такому вигляді Люсі й знаходить його. Він, мабуть, заснув: перше, що розуміє, — донька стоїть у клітці з бідоном, а собака підвелася й обнюхує її ноги.

— Намагаєшся потоваришувати? — питає Люсі.

— З нею це не так-то й просто.

— Бідолашна стара Кеті сумує. Ніхто її не хоче, і вона це знає. Найсмішніше те, що по цілій окрузі в неї, мабуть, купа нащадків, котрі радо жили б із нею під одним дахом. Але вони не мають права запросити її. Вони — частково домашні меблі, частково сигналізація. Вони виявляють пошану, ставлячись до нас як до божеств, а ми ставимося до них як до речей.

Вони виходять із клітки. Бульдожиха падає на підлогу й заплющує очі.

— Отці Церкви довго сперечалися щодо них і вирішили, що тварини не мають справжньої душі, — зауважує він. — Їхні душі пов’язані з тілами й помирають разом із ними.

Люсі здвигає плечима.

— Не впевнена, що в мене є душа. Я б не впізнала душу, навіть якби побачила її.

— Це не так. Ти сама — душа. Усі ми — душі. Ми живемо, як душі ще до народження.

Вона якось дивно глипає на нього.

— Що ти робитимеш із нею? — цікавиться він.

— Із Кеті? Якщо доведеться, залишу її собі.

— Ти колись усипляла тварин?

— Ні, не доводилося. Бев усипляє. Ніхто не хоче цим займатися, тому вона взяла на себе цей клопіт. Це змушує її жахливо страждати. Ти недооцінюєш її. Вона значно цікавіша людина, ніж ти гадаєш. Навіть за твоїми мірками.

Його мірки — які вони? Чи заслуговує та невисока кремезна жіночка з огидним голосом, аби її ігнорували? На нього падає тінь смутку: через Кеті, самотню у своїй клітці, через себе самого, через усіх. Він глибоко зітхає, не приховуючи цього.

— Пробач мені, Люсі, — просить.

— Пробачити тобі? За що? — вона посміхається безтурботною, глузливою посмішкою.

— За те, що я — один із двох смертних, котрим судилося привести тебе в цей світ, і за те, що я виявився не найкращим провідником. Але я піду й допоможу Бев Шоу. За умови, що мені не доведеться називати її Бев. Якесь дурнувате ім’я. Нагадує про худобу. Коли мені починати?

— Я їй зателефоную.

Десять

Вивіска на клініці повідомляє: «Ліга добробуту тварин, відділення 1529». Нижче повідомляється про робочі години, але цей рядок заклеїли. Перед дверима вишикувалися в чергу люди, деякі прийшли з тваринами. Щойно він виходить з машини, довкола скупчуються діти — одні вициганюють гроші, інші просто витріщаються. Він прокладає собі шлях крізь тисняву й крізь раптову какофонію двох псів, які гарчать і клацають одне на одного зубами, незважаючи на господарів, котрі намагаються їх розтягнути.

У невеличкій голій приймальні напхом напхано людей. Аби потрапити всередину, йому доводиться переступити через чиїсь ноги.

— А де міссіс Шоу? — цікавиться він.

Стара жінка киває в бік дверного отвору, завішаного целофановою шторою. Вона тримає на короткій мотузці цапа; він нервово витріщається на псів і цокає копитцями по підлозі.

У внутрішній кімнатці, де гостро пахне сечею, за низьким столиком зі сталевою поверхнею працює Бев Шоу. Підсвічуючи собі олівцем-ліхтариком, вона зазирає в горлянку молодого пса, схожого на покруч від ріджбека з шакалом. Біля столика, затиснувши голову пса під пахвою і намагаючись тримати щелепи відкритими, уклякла боса дитина, очевидно, власник. Із собачого горла лунає низьке булькаюче гарчання; могутній зад напружився. Дитина незграбно бореться з псом, стискаючи його задні лапи й змушуючи тварину сісти.

— Дякую, — каже Бев Шоу. Обличчя в неї почервонішало. — Через те, що зуб не може прорізатися, утворився нарив. Антибіотиків у нас немає, тому… тримай його міцно, boytjie!..[44] тому ми просто розріжемо його й сподіватимемося на краще.

Вона встромляє в собачу пащу ланцет. Пес різко смикається, намагаючись