Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний

— І ви будете стріляти… — докінчив за нього фразу Максим нудним, глузливим голосом.

— Правильно, — чути було, як посміхнувся гість. — То ви, значить, не новак?!

Максим нічого не відповів на те.

— Ну, словом, моє діло попередити, і я попередив.

— Дякую. Решта залежатиме від мене… — згодився Максим.

На тому їхня розмова вичерпалась.

Вони вийшли з двору на вулицю. На вулиці, якраз посеред великої калюжі звеліли: «Стой!..» На вулиці мусіла б бути машина, але її не виявилось. Від'їхала. Начальник вилаявся, щось поговорив із двома автоматниками пошепки. А тоді команда: «Давай!» — і вони пішли всі темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмішана — талий сніг з грязюкою. Іноді траплялись чималі баюри, але Максим їх не обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити «крок управо — крок уліво», а тому, що було байдуже й що не помічав їх. Він не відчував ані холоду, ані мокроти. Він дедалі більше заглиблювався в себе, квапився пробігти думкою ген-ген назад… назад… бо відчував, як десь збігають останні хвилини його життя…

Ця вулиця… Вона чомусь стала перед ним нагло сліпуче-сонячною, дзвінкою. Вулиця його дитинства… В коліях і канавах повно води після громових дощів, а над ними метелики. Великі берести й ясени, тополі й верби стоять обабіч вулиці, підпираючи високу синю баню неба, а над ними пливуть сніжно-білі фантастичні хмари, пливуть тихо, мерехкотять. І все те відзеркалюється в канавах і калюжах. А над хмарами й попід хмарами, пишучи на їхній білизні чорні риски, літають стрижі й ластівки і, шугаючи з-під хмар до землі, летять низько над свічадами калюж, клацаючи дзьобиками — ловлять комах і білих метеликів. А по вулицях, по люстрах калюж і канав, підкасавши драні штанці, бреде-біжить золотоголове дитинство і сміється, дзвенить, заливається срібноголосо. Гасає по зелених, квітучих левадах, зриває щавель і лопуцьки, кладучи їх на перли зубів, сміється від надміру щастя. Хлюпає водою, бризкає нею в сонце й робить з дрібних крапелинок сліпучу райдугу… Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вібрує, заливається. Грає в «кльока» і в «свинки», викопавши «дук» посеред вулиці й заважаючи їздити хурам, — ганяє кленовий цурпалок паліччям по сонячній мерехкотняві. Грає в «цур-ки», підбиваючи її в синє небо… Вечорами грає в «палички-стукалочки», в «латки» і в «квача»:

Оне, дуне, рес,

Віндер-квіндер жес,

Оне, дуне, раба,

Віндер-квіндер… жаба!

— і біжить, утікає, ховаючись по перевалках, по канавах, попід місточками й за широкими берестами та ясенами в млосних рожевих сутінках травневого вечора. І бавляться з ними кажани й «оленки» та жуки-рогачі, літаючи низько над головами, — одні тихо, нечутно, інші з дзижчанням і гудінням…

Оне, дуне, рес…

— Держи вправо!.. — це автоматник дерев'яним голосом.

Вулиця рожевого дитинства заходить, як заходить сонце.

Пусто й чорно. Не на вулиці, в Максима на душі. Чути, як стікають останні хвилини. Але це відзначає не серце, а лише розум. Зашарпане серце немовби дерев'яніє помалу, впадає в летаргію, і лише розум горить яскраво й особливо гостро. Ніби яскравий холодний ліхтар, він кинув сліпучий сніп холодного світла ген-ген крізь темряву в минуле. І в тім снопі промерехтіла вулиця його дитинства, і він, Максим, по ній іде. Востаннє. Йде по світляному пасму, що десь кінчається крапкою в чорноті предковічної ночі. Ще… ще… ще трохи… і все.

Візія погасла.

Його зупинили на перехресті. Постояли. І знову пішли далі в мокрій, холодній темряві, мов у чорнильному морі. Спотикалися об уламки будівель і речей, розкиданих бомбами. Максим навіть не цікавився, куди його ведуть. Не цікавився деталями, бо основне він знав. Він дивився в себе внутрішнім зором і намагався пробігти геть-геть аж у самі початки свого життя, геть-геть аж до першого проблиску свідомости, що лишився в його пам'яті, як сонячний спектр над повіками в крапельках сліз. Той спектр — то був перший спалах всесвіту в його душі, яка починала свій життєвий тур. Він мерехтів, розгортаючись у чудесну, сліпучу візію, і от…

Візія погасла.

Максим ішов до фінішу, чалапаючи машинально навпростець по калюжах у темряві. Починався вже березень, і глибокі сніги розкисали.

Пройшли вулицею до краю. Проминули руїни собору, що десь там громадилися в темряві і що про їхнє існування з цілої цієї сімки людей, без сумніву, знав тільки один Максим, для решти — там була звичайна, каламутна, мокра й бридка темрява. Вийшли на перехрестя двох великих шляхів, що перетинали, місто з півночі на південь і зі сходу на захід. Начальник свиснув у сюрчок тричі, а потім червоно поблимав ліхтариком, даючи якісь сигнали комусь, — блимнув тричі раз, удруге, з неоднаковими павзами поміж блимками.

«За абеткою Морзе це мало б означати літеру „Ре“», — подумав Максим машинально.

Десь загула, а потім з темряви помалу підійшла машина.

— Залазь! — присвітив начальник, ліхтариком.

Це була «поштарка» — машина з відкритим коробом, призначена возити пошту. Очі їй — фари — було замазано чорним і залишено тільки дві щілинки, як у кота, — ті щілинки дивилися вниз, освітлюючи невеликий клапоть землі. В коробі було припасовано по боках ослони. Автоматники сіли обабіч Максима по два, а двоє стали на крилах машини. Начальник заліз до кабіни шофера. Поїхали. Довго їхали, петляли десь вулицями. Вони кружляли. Максимові здавалося, що вони блудять. За його відчуттям, вони б мали їхати просто в ліс, туди — за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровій жалобі… В той добре знаний, славний ліс, що стоїть обабіч шляху зі сходу на захід, в кінці вулиці Старо-київської, за містом. В той самий ліс, куди ось уже не один десяток літ водять усіх приречених на розстріл темними, чорними ночами… Суджених Ревтрибуналом у клекоті революції й громадянської різанини і суджених Гестапом тепер, у клекоті війни… Приречених ЧеКа й охранками всіх кольорів — білими, чорними, рудими, — ГПУ й еСДе… Закладників і священиків, бандитів і революціонерів, злодіїв і мучеників, великих отаманів і звичайних вірних салдатів. Героїв і не-героїв великої ідеї. Лицарів «чести» і борців «за мрії»… І так випадкових, що потрапили під колеса доби абсурду.

Там їх напаковано в пісок безліч. Жертв імпровізованого, хижого суда і жертв неімпровізованої, нестримної сваволі, — розстріляних над викопаними ямами й просто вбитих під час Варфоломіївських ночей у ліжку й потім туди привезених. Особливо ж багато їх там напаковано тепер.

Ліс… Сосновий ліс за містом, над шляхом, де шумлять сосни тужно й таємничо. Ліс, що його