П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

– Ренетт, помий посуд. Я, мабуть, піду ляжу до себе. Вочевидь, це чергова мігрень.

Материн голос звучав упевнено, її стан видавав лише один жест – пальці на скроні.

– Ренетт, не забудь зачинити вікна й віконниці. Буаз, перевір, щоб усі тарілки були розкладені правильно. Не забудь!

Навіть у такому стані вона переживала за дотримання свого суворого порядку. Тарілки слід вишикувати за розміром і кольором, кожну помити ганчіркою та насухо витерти чистим підкрохмаленим рушником – нічого не можна залишати на столі, це було б надто просто, – а тоді розвісити рушники висихати на мотузці.

– Красиві тарілки мити тільки гарячою водою, чуєш? – тепер вона говорила різко – переживала за свої гарні тарілки. – І дивись, витри їх. Витри з обох боків. Не смій ставити мої тарілки мокрими, зрозуміло?

Я кивнула. Вона відвернулась зі скривленим від болю обличчям.

– Ренетт, прослідкуй, щоб вона це зробила.

Очі в неї блищали, наче від лихоманки. Вона глянула на годинник і мотнула головою, ніби маятником.

– Зачиніть двері. І про віконниці не забудьте.

Нарешті вона наче остаточно була готова йти. Але все ж постійно оберталась, зволікала – не хотіла залишати нас самих, давати нам насолоджуватись таємною свободою. Говорила зі зверхнім поглядом, різким тоном і з прихованою тривогою.

– Просто впорядкуй тарілки, Буаз, і все!

І от вона пішла. Я чула, як у ванній вона набирала воду до раковини. Я засунула світлонепроникні штори, нахилилась, щоб дістати бляшанку, і, вийшовши в коридор, голосно сказала, щоб мати мене почула: – Я приготую спальні.

Спершу материна кімната. Я зачинила віконницю, засунула та зафіксувала штори, а потім швидко озирнулась. Із ванної досі чувся плескіт води, і за звуками я зрозуміла, що мати чистить зуби. Рухаючись швидко й тихо, я витягнула її подушку зі смугастої наволочки, потім кінчиком ножа зробила надріз на напірнику й засунула всередину мусліновий згорточок. Рукояткою ножа я запхала його якомога глибше, щоб жодна опуклість його не видала. Тоді я повернула на місце наволочку, відчуваючи, як сильно стукає моє серце, і розправила напірник, щоб не був жужмом. Мати завжди звертала увагу на такі речі.

Я ледве встигла. Наткнулася на неї в коридорі. Вона підозріло глянула на мене, проте нічого не сказала. Вигляд у неї був відсторонений, очі зіщулені, а брунатне волосся із сивизною – розтріпане. Від матері тхнуло милом, і в коридорній темряві вона була схожа на леді Макбет (цю історію я нещодавно вичитала в одній із книжок Кассі): терла руку об руку, підносила їх до обличчя, гладила, ніби колисала, і знову терла, наче хотіла стерти з них пляму крові, а не апельсинового соку.

На якусь мить я засумнівалася. Вона була такою старою, такою втомленою. Моя голова теж почала нестерпно боліти. Мені стало цікаво, що зробила б мати, якби я підійшла й притулила голову до її плеча. Очі запекло від сліз. Навіщо я взагалі це роблю? Потім я подумала про Стару Маму в муляці, про її божевільний та згубний погляд і про приз в її животі.

– Ну? – різко й грубо звернулась до мене мати. – На що витріщаєшся, ідіотко?

– Ні на що.

Мої очі знову стали сухими. Навіть головний біль почав ущухати так само несподівано, як і з’явився.

– Взагалі ні на що.

Я почула, як за нею рипнули двері, і повернулася до вітальні, де на мене чекали брат із сестрою. Подумки я широко всміхалася.

9

– Ти збожеволіла…

Це знову Ренетт, її звичний безпомічний схлип, коли бракувало інших аргументів. Довести сестру до такого стану нескладно – її здатність дискутувати про щось, окрім помади й кінозірок, була досить обмежена.

– Цей час не гірший за будь-який інший, – втовкмачувала я їй. – Вона проспить до пізнього ранку. Коли впораємось зі всіма хатніми справами, зможемо піти, куди захочемо.

Я навела на неї важкий погляд. Очима нагадала їй про ту історію з губною помадою. Два тижні тому. Я нічого не забула. Кассі зацікавлено глянув на нас: я була впевнена, що Ренетт нічого йому не розповіла.

– Вона розлютиться, якщо дізнається, – повільно промовив він.

На це я знизала плечима.

– Як вона дізнається? Скажемо їй, що ходили до лісу по гриби. Цілком імовірно, що, коли ми повернемось, вона досі буде в ліжку.

Кассі замислився над цією ідеєю. Ренетт поглянула на нього водночас з тривогою і вмовлянням.

– Давай, Кассі, – вимовила вона. І тихіше додала: – Вона знає. Вона дізналась про… – її голос зірвався. – Мені прийшлося їй дещо розповісти, – дурнуватий кінець.

– Овва.

Він придивився до мене, і я відчула, як щось пробігло між нами, щось змінилось – у його погляді прозирало захоплення. Він знизав плечима – байдуже, яка різниця? – але тепер його очі стали уважнішими, він остерігався.

– Я не винна, – пробурмотіла Ренетт.

– Звісно, ні. А вона розумна, еге ж? – м’яко промовив Кассі. – Рано чи пізно все одно б дізналася.

То була висока похвала, і кілька місяців тому мене б розперло від гордощів, але тепер я тільки глипнула на нього.

– До того ж, – так само м’яко продовжив він, – якщо вона буде з нами, то не вибовкає про це матері.

Мені вже виповнилося дев’ять, але я була досить мала, щоб образитись на його слова.

– Я не вибовкаю!

Він байдуже знизав плечима.

– Я не проти, щоб ти пішла, якщо сама за себе платитимеш, – спокійно продовжив він. – Не бачу жодної причини, чому ми повинні платити за тебе. Я відвезу тебе на своєму велосипеді. Це все. Про решту мусиш подбати сама. Згода?

Це була перевірка. Я побачила виклик у його очах. Його посмішка була глузлива, зовсім не схожа на усмішку старшого брата, який міг розділити зі мною останній шматочок шоколаду, а іноді робив «кропивку» так боляче, що під шкірою запікалися крапельки крові.

– Але ж у неї зовсім немає кишенькових грошей, – проскиглила Ренетт. – Який сенс її брати…

Кассі стенув плечем. Це був типовий жест справжнього чоловіка. Я все сказав. Схрестивши руки, він чекав моєї реакції, і на обличчі в нього зміїлася посмішка.

– Добре,