Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

Він ще має золотого годинника, якого він придбав у кращі свої години, він ще носить рукавиці, але на одних зборах, під впливом казання, він кидає до карнавки збирачеві й годинника, й рукавиці.

Дехто схильний у цьому порухові бачити перший прояв божевілля, яке прийде згодом, але якщо це божевілля, то що таке щирість; то хто такі ті злидарі духом, про яких згадано в Євангелії?

Різдво (1876 рік) він проводить у родинному колі. В родині стурбовані його виглядом. Ніколи ще він не приїздив додому такий виснажений, змучений, такий страшний. Він пробує усміхнутися, але це усмішка на черепі кістяка, і мати, не витримавши, починає плакати.

Батько намагається довести йому нерозсудливість цього його релігійного самозречення. Хіба не можна бути добрим проповідником, добрим євангелістом, але без того, щоб доходити до такого становища, як оце він? Можна бути добрим душпастирем за батьковим зразком, ведучи життя лагідне, родинне, зрівноважене, без цих екзальтованих потрясінь, без цих ексцесів релігійного шалу.

Звістка, що він віддав свого золотого годинника, викликає в родині рішучий осуд цього вчинку.

— О, Вінсенте, ти завжди завдавав лише прикростей своїм батькам!

Батьки люблять тебе, Вінсенте, але не розуміють! Так, вони його не розуміють. Але як можна його зрозуміти? Про який розум, про яке зрозуміння може йти мова, коли це Вінсент, несамовитий, безладний, позбавлений всякого почуття міри?! Скрізь і в усьому він доходить до краю.

Як і в інших подібних випадках, так і тепер домінус Теодорус звертається за порадою до Вінсентового дядька, який живе неподалік у своєму маєткові в Прінеегаґу. Його превелебність не заздрить успіхам свого брата. Це почуття чуже йому, навпаки, він завжди подивляв і подивляє його комерційні, ділові здібності, і він завжди, в важких випадках, незмінно радиться з ним. Він для нього зразок і приклад життєвого розуму.

Дядько не ховає свого ставлення до небожа. Він засуджує поведінку Вінсента. Ні, він ніколи не був доброї думки про нього і ніколи не сподівався, щоб з нього вийшло щось добре.

Домінус Теодорус зідхає й намагається дивитися вбік.

У Вінсента добре серце!

Дядько обіцяє допомогти улаштувати Вінсента.

Він виконує свою обіцянку і знаходить для небожа скромну посаду в книгарні в Дордрехті.

Вінсент надто знесилений, щоб змагатися. Він згоджується.

Його обов’язки в книгарні нескладні, — піти на пошту, розпакувати й розкласти книжки, замести підлогу, принести вугілля, підтримувати вогонь у печі, продати школяреві зошита або олівця.

Три місяці прожив Вінсент у цьому маленькому містечку на березі старої Мейзи (Мааса). Одяг його дуже скромний, майже бідний. Він ні з ким не підтримує знайомства й ніде не буває. В свій вільний час він читає теологічні книжки, що їх він знаходить у крамниці. Єдина розкіш, яку він дозволяє собі, це палити люльку.

Відвідує місцевого пастора. В кімнаті у пастора висить образ Христа й власні його малюнки. Ходить на всі релігійні збори.

Пастор підтримує в Вінсенті думку про релігійне покликання.

— Я відчуваю, — каже Вінсент, — що мене вабить релігія!

Він каже «релігія» й думає при цьому про злидарів. Релігія для нього це служіння бідним.

— Я хочу, — уточнює він свій погляд на релігію, — утішати бідних!.. Я згоден, — продовжує Вінсент, — що праця мистця й покликання маляра чудові, але думаю, що професія мого батька свята!

Святість! Він прагне релігійної освячености. Під впливом родини, в розмовах з дордрехтським пастором у Вінсента визріває рішення стати пастором.

— Я буду пастором, як мій батько й мій дід! — заявляє він.

Йоган Ван Ґоґ, другий Вінсентів дядько, адмірал, начальник морської верфі в Марінегавені під Амстердамом, згоджується прийняти небожа під свою опіку, утримувати його, поки він готуватиметься до вступу на теологічний факультет і вчитиметься в Університеті.

Вінсент їде до Амстердама й оселюється в Марінегавені у свого дядька. З несамовитою ревністю береться Вінсент за книги. Дні й ночі присвячені студіям. Але наука дається йому дуже нелегко. З нього завжди був посередній учень. Йому бракує належної підготови, елементарних знань, звички до вчення.

Те, що засвоїв у школі, він протягом восьми років забув. Йому доводиться починати все спочатку. Він не знає ні греки, ні латини. Грецька мова, латинська мова, катехізис, літургіка, Святе Письмо…

Він відчуває, що все це йому не під силу, але він уперто змагається супроти самого себе. Він читає, але він не розуміє того, що він читає. Він примушений вчити все напам’ять. Але засвоєне, здавалось би, якнайкраще сьогодні, завтра забуте без сліду.

П’ятнадцять місяців триває це змагання з собою, це аскетичне самозаперечення в школярстві, повільне самоспалювання на вогнищі, складеному зі шкільних підручників. Сізіфів труд наповнювати бездонні бочки.

Вінсент Ван Ґоґ належить до типу геніїв, позбавлених талановитости. Він малоздібний; його геніальність специфікована, зосереджена, звужена. Вона охоплює лише якусь ділянку, стиснена в певних межах. Знадобились довгі роки, поки він знайшов себе, відкрив властивий йому ґатунок геніальности, але, поки він зробив це, в усьому іншому він не виявив і найменших здібностей.

З відчайдушною сміливістю він поринув у теологічні студії, щоб через півтора року скапітулювати. Визнати, що наука не для нього.

До всього цього примішуються також і його особисті вади, особливості його вдачі, не дуже симпатичні його дядькові — адміралові, у якого він мешкає. І тому, коли через п’ятнадцять місяців, упевнившись, що в ученні він не дасть собі ради, Вінсент покидає Марінегавен, адмірал дивиться на його від’їзд без жалю. Він зідхає з полегшенням і іде нагору, щоб якнайширше одчинити вікно в кімнаті, яку займав його небіж, наскрізь просякненій тютюновим димом.

До попередніх поразок прилучилася ще одна, тепер поразка в науці… Через скільки поразок доведеться йому ще пройти, поки нарешті він знайде самого себе? Життя Вінсента Ван Ґоґа — накопичення катастроф, що заступають одна одну. Кожен наступний його крок — крок понад краєм безодні.

Свідомість своєї нездібности до розумової праці приголомшила Вінсента. Він почуває себе пригніченим і розгубленим. Він вичерпаний до останніх глибин своєї істоти. Смертельна втома володіє ним. Він виказує забудькувату розкиданість, маячневу плутаність думок і слів.

І все ж таки він не зрікається своєї ідеї про релігійне вчительство. Усе та сама, майже фанатична, уперта віра в своє покликання живе в ньому.

Про університет, теологічні студії, книжки, підручники він говорить зі зневагою. Усе