Українська література » Сучасна проза » «Шальке» проти Апокаліпсису - Наталія Володимирівна Сняданко

«Шальке» проти Апокаліпсису - Наталія Володимирівна Сняданко

Читаємо онлайн «Шальке» проти Апокаліпсису - Наталія Володимирівна Сняданко
дві додаткових пачки – у шкарпетки. На мене обидві дивляться із підозрою, бо я явно марную час із книгою, поки увесь автобус дружно роздягається і «пакується». Близькі знайомі водія паралельно розкручують усе, що можна розкрутити в самому автобусі, і запихають проміжки блоками цигарок.

– Ви вчителька чи полька? – питає мене сусідка, з недовірою зазираючи у німецький текст моєї книги. – Цигарки везете?

Я невиразно бурмочу собі під ніс щось заперечливе. Вона уважно дивиться на мене, мабуть, не в стані збагнути, як можна дурно їхати через кордон.

– Візьмете блок? – питає строгим тоном. – Чому? – не може зрозуміти моєї відмови.

Мовчки знизую плечима, вкотре повторюючи собі, що співчуття до її матеріальної ситуації не повинно схиляти мене ламати власні принципи. Перепитавши ще кілька разів для надійності, жіночка зітхає:

– А я вчителька. Завуч сільської школи.

«Чорну бригаду», як називають між собою контрабандники працівників митниці, сьогодні представляють Анджейка, Зоська і Бен Ладен. Про це перешіптуються і передзвонюються між собою всі зацікавлені особи з мого автобуса. Вони злякано збиваються у натовп, з якого ніхто не наважується вийти до контролю. Протискаючись поміж спітнілими тілами, йду у бік Бен Ладена, спиною відчуваючи негативну енергетику натовпу.

– Що у наплічнику? – дружньо питає митник.

– Особисті речі, – відповідаю йому також польською.

– Проходьте, – каже він, і я проходжу.

Слідом за мною ще один хлопчина з наплічником. Усіх решта суворо обстежують і забирають по два блоки, тобто максимум. Це означає, що більшість із «човників» нічого не зароблять на сьогоднішньому рейді, у кращому випадку лише повернуть собі кошти за дорогу.

– Дивні вони, – ділюся враженнями із хлопцем. – Чому ніхто не здогадається запакувати раз на місяць цілий наплічник, перевезти, продати і мати чистий спокій замість того, щоб по кілька разів на день дозволяти себе обшукувати.

– Чому ніхто? – заперечує мені хлопець студентського вигляду. – Ось у мене повний наплічник.

За кілька хвилин автобус рушає у напрямку Перемишля, в черговий раз підтвердивши власний рекорд повільності. Відстань у 70 км він долає протягом 4—6 годин. Процес розкручування і роздягання повторюється у пришвидшеному темпі, цигарки знову пакуються у блоки. І так чотири рейси щодня.

Що таке провінція?

Переважна більшість людей, з якими я спілкувалася під час «подорожі німецькою провінцією», як редакція умовно окреслила мету моїх поїздок, реагує на слово «провінція» спокійно. А як по-іншому назвати Імменштадт, у якому 14 000 наслення і за півгодини можна пішки пройти з одного кінця міста до іншого? Мої спроби знайти тут Інтернет-кафе кілька разів наштовхнулися на потребу докладніше окреслити мету пошуку.

«Яке саме кафе?» – здивовано звучало у відповідь на моє запитання.

Чоловік пенсійно-безробітного вигляду, що сидів поряд за столиком у бістро, де я обідала, з першого погляду визначив у мені нетутешню. Можливо, мене видали написи кирилицею на шворочці від мобільного телефону. А можливо, тут всі між собою знайомі.

– Ти звідки будеш? – запитав чоловік.

– З України, – відповідаю.

– Дуже добре, – чомусь зрадів він. – Мені якраз дружина потрібна. Жіночка років 50, чорнява така, може, знаєш когось?

– Наразі ні, але якщо побачу, обов’язково передам, – обіцяю. І щоб змінити тему розмови, про всяк випадок питаю про Інтернет.

– А що, не маєш вдома комп’ютера? – не розуміє чоловік.

– Маю, – кажу. – Смачного вам. До побачення.

– До побачення, – посміхається він і замовляє чай із тістечком.

Увечері дзвоню до Ульріке Баумайстер, і вже через п’ятнадцять хвилин ми сидимо у єдиній відчиненій кнайпі на Марієнплятц. Відразу ж відчуваю одну із переваг життя у маленькому містечку: домовляючись про зустріч із незнайомою людиною, немає потреби описувати себе, достатньо домовитися про місце, адже вулиці порожніють після 19.00, а незнайомі обличчя відразу ж звертають на себе увагу. Ульріке приїхала сюди з великого міста багато років назад і досі відчуває певну дистанцію у ставленні до себе з боку місцевих мешканців. Мати-одиначка з університетським дипломом і надто академічною як на містечковий смак професією вчительки, але найгірше – у неї немає тут родичів. Правила існування невеличких общин суворі і не відчувають плину часу. В Імменштадті мене наздоганяє тема моєї майбутньої статті – Ульріке та її друг Роберт ведуть мене на фільм «Подорож Ґретля» та зустріч із режисером Францом Ґретлем, який робив те саме, що роблю я, – їздив по Німеччині і спілкувався із людьми у різних її закутках, тільки робив це багато років, і ось зняв фільм. Документальний, але деякі з персонажів та сюжетів цілком могли б стати героями художнього. Наприклад, захоплений процесом сироваріння магістр теології, який щасливий від можливості щодня спілкуватися з бактеріями, сентиментальний боксер-аматор, який любить поплакати, чи герої ґротескових сцен із життя Східної Німеччини кінця 80-х.

Слово «провінція» у фільмі не звучить. Не подобається воно і багатьом із тих, із ким я спілкуюся у ході власної подорожі. Корд Берґган живе у Брауншвайґу, куди переїхав із Берліна, а народився зовсім у іншому місті.

– Брауншвайґ – не провінція, – запевняють мене в один голос Корд та його колега, професор германістики Ренате Штауф і наводять численні аргументи, основним із яких є власне відчуття, – їм у цьому місті живеться комфортно, насичене культурне життя задовольняє їхні потреби, і поступово вони стали справжніми локальними патріотами.

– Дискомфорт відчувається тільки після відпустки. Наприклад, у Франції, коли побуваєш у містах, де немає таких потворних будинків, де вікна дерев’яні, а не металопластикові, де кав’ярні на кожному кроці. Коли повертаєшся і знову бачиш це все, кілька днів відчуваєш легку депресію. Але потім минає, – зізнається Корд, поки ми проходимо пішки цілий квартал у пошуку кав’ярні, і коли вже майже втрачаємо надію, нарешті знаходимо. Так вчишся цінувати прості речі.

У Брауншвайґу мене найбільше вражають дві речі: перша – міський транспорт у будні дні ходить у 30—40-хвилинному ритмі і друга – у вівторок по обіді у місцевому музеї, заснованому герцогом Антом-Ульріхом, окрім мене є ще двоє відвідувачів, останнє вражає приємно. А ще символом Брауншвайґа, як і Львова, є лев. Але це, здається, єдина подібність між цими містами.

Німеччина аристократична

На мого мейла із запитанням, чи дійсно я можу зупинитися у них і подивитися околиці, Губертус фон Брайдбах-Бюрренсгайм відповів лаконічно. Так, звичайно, можу, якщо я подорожую автом, то план доїзду знайду за адресою www.schlossfronberg.de.

Я подивилася на зазначену сторінку і уявила собі невеличкий сучасний будиночок із помешканнями аристократичної родини, приліплений до замкового музею із картинами, старовинною порцеляною, оббитими шовком стінами ідеально відреставрованих та кондиціонованих покоїв. Так я і продовжувала уявляти це собі аж до моменту, поки не

Відгуки про книгу «Шальке» проти Апокаліпсису - Наталія Володимирівна Сняданко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: