День гніву - Юрій Косач
— Goddam[8], — крикнув пискливо король, — розважуємось, Оссолінський, безсоння мучить, а тут холодно, як у псарні. Прокляті шкодують дров, шкодують свіч. Холодно, темно. Кажуть, уже весна, а де тая весна в Варшаві? Скнари, давигроші, лихварі… Собаче королівство, стосот прокляте королівство це…
Оссолінський вклонився. Реня терлась голим рам’ям об золоченого купідона, різьбленого на поруччях ліжка, й дивилась безсоромно на канцлера. «Шкода з ним говорити, — подумав канцлер, — а це відьми, літавиці, ссуть його кров, вампіриці…». Лерін накинула на себе кирею, кирея була чорна, й від того її тіло збіліло.
— Ваша королівська мосте, — проказав канцлер якнайсухіше і перейшов на латину: — Гінці від коронного гетьмана, я того й прибув з Уяздова.
— Чого? — крикнув здалека король. Він страшно скривив уста, гостець[9] його доймав.
— Чотири тисячі татар з перекопським мурзою Тугай-беєм прийшли на Січ. Піше й комонне військо збирається по полю й у лугах…
— Ну, й що ти на це? — король спломенів і погас умить.
— Потоцький бачить ще привиди, але я не хотів би легковажити становища. З іскри — пожежа…
— Все він, все той самий?..
Канцлер кивнув лев’ячою головою.
— Goddam, — ще пискливіше крикнув король, в його очах блиснули злорадні жовті вогники, — я казав, я ще тоді говорив, і Конецпольський один мене розумів, вічна йому пам’ять. Я говорив: тільки не дратувати козаків, тільки випустити їх на турків. Не схотіли, своє вето поставили, а він їм покаже. Хмельницький їм покаже, я тую людину добре знаю… Це на все рішений муж, цьому пучки не клади в рот… Покаже їм, товстопузим, навчить їх, задериголов, п’яниць, розпусників… Хмельницький Густавової школи, Хмельницького колись і великий Конде хвалив, а Пшіємський, а де Гебріан, а Тіллі? Я листи маю, я лис… Ай… — він схопився за ногу й, вівкаючи, пошкутильгав до ліжка, упав на ліжко. Марай побігла до шафки по бальзам, а Лерін розтирала йому стегно, приговорювала: «Бідне дитятко, бідний королик»… Тільки Реня, здригаючись від холоду, з неймовірним презирством підвела очі, пішла грітись до вмираючого вогню у ватрані. По дорозі поглянула на канцлера, вигинаючи й так вигнуті дуги брів на безбровому лобику, зукоса поглянула на нього насмішкувато, але й принадно. Король потопав у батисті, вив, хватався жовтими пальцями за подушки. «Та йому треба медикуса, — подумав канцлер, — а втім, це труп, це змора. З нього ця безстидна сміється…».
І він голосно сказав:
— Я йду по медикуса, ваша мосте…
Читати листи від коронного гетьмана не було ніякої потреби. Косини жовтого світла впали в темінь покоїв, Оссолінський крикнув, там побігли камердинери й захеканий заспаний лейб-медикус доктор Раччіолі…
* * *
Хміль минає. Вогневиця нелегка. Як літають ці золоті мухи, ці пломінні мотилі. Там, у таборі, ще гомонять, вирвався, що там по тих бенкетуваннях? Поки походу нема, п’ють, всі попились з радощів. Легше, може, так легше, коли пити, заснути, забути. А жити, як снити, все одно. Так, світ інакший, може, й веселіший, ніхто того не бачить, тільки я, відьом ніхто не бачить… А надять же, лукаві, гетьте від мене! Чорноока, змієока, вампірице, ти? Розсічу тебе шаблею, кров мою приходите пити, змії ви ненатлі, кров мою вип’єте дощенту. Заклинатиму вас. Груди мені випалите, літавиці. Вирвете серце мені, гаддя пекельне. На Лису гору, ти, зо сльозою в очах, ти, що так коси твої літають за тобою, чого тобі треба, гетьте від мене, гетьте з очей, чарівниці…
— Радили люди: підбити на море товариство. Але ж бо моя мета тут, не на морі, та я на морі спломенів би од нудьги. Сину мій, Остапе мій… Ні, не на морі моє возмездя… Олено, Оленко моя… Коли б знав, що вернетесь, сам пішов, сам катові пред’явився б… Рокош і так, кажуть, сію. На Дон же мені йти теж радили. А мені що по розбійництву, а що мені по козацькій вольниці? Затужу тільки ще кріпше на Дону, між кошлаями, між дикими п’янчугами знидію, у вогневиці втоплюсь. Важко караєш, Боже. От тут би над цією сагою й згас. А Москва? Ой, не хочу, не хочу московської ласки… Прикро від Москви, не по мені, сто раз відхрещусь: чорноліс, пустиня, глуша й дичавина, страшний люд, темний люд, важучий люд… Всіх пізнав тепер у біді. А може, калга там і Тимоша на кобилку тягне, завдає йому мук?.. Може, й Тимоша, як і Остапа?.. Ні, не посміють. Хан хитрий, хан — крамар. Сирівця[10] тепер нав’яжуть. Поженуть ясир. Знаю, знаю, знаю. Але не можна, інакше ніяк не сила. Шкода говорити. Тридцять тисяч коронного війська… Все на мою голову; у Варшаві в бику варитимуть, як Наливайка, славної пам’яті, як Сулиму зітнуть… Шкода много говорити… Пива наварив, ех, і наварив же, а нехай похлепчуть, вогнистого, гіркого, похлепчуть пеські синове. За Остапа, за Олену. Випущу, як орлят, козацтво. Рвуться молойці, мов пси на ланцюгу. Не пущу, поки час не прийде. Дорого ж знати час, ой дорого. Хміль минає… Тихо, тут зовсім тихо, як у Суботові біля млина… Хороше в Суботові, хороше напровесні. Вишні зацвітуть. Біло скрізь, снігово…
А секурсу[11] від Бога не ждати. Бог високо. Може, мене зберіг Він, як інструментум Свій? Самий же кривди не може воздати і мовчить. Не може ж бути, щоб плевелі потурав. Воздам. Аз воздам за все… Маю шаблю в руці… Маю шаблю в руці…
* * *
«Qui vive?»[12] — перехрещені алебарди. Шрами на обличчі у мушкетера. Полк Віолет-Руаяль тримає варту. Полк Грі-Руаяль відходить. «Пропустіть, до Монсеньйора…» — рука з перснем відхиляє нетерпляче алебарду. Мушкетери салютують. Пан королівський радник. Ці двері в Пале Руаяль з заулка. На башті Сен-Жермен-д’Оксеруа, що проти Лувру,
