Рута - Санфіров
— Еге, тобі смішно, а вона мені голову пробила. Каже, що на Майдані тут усі на наркотиках, і щоб я тікала до неї. Я питаю, що мені робити в Росії? А вона: заміж вийдеш, тут, на Кубані, повно українців, якщо ти вже така патріотка.
— Телевізор, — повторив свій діагноз Андрій.
Рута гаряче кивнула:
— Я їй так і сказала. Виявляється, це бабуся весь день дивиться, а потім переповідає їй те, що побачила.
А й справді, що може думати про Київ людина, яка не має інших джерел інформації окрім старозавітного радянського, а нині російського телебачення. Навіть інтернетом не користується, не кажучи вже про спілкування з людьми, які цей самий Майдан бачили на власні очі — адже таких на Кубані немає. Ну а те, що Росія намагається залякати своїх громадян українським Майданом, щоб таким чином уникнути свого — це факт, і телевізору там відведена роль замінника реальності.
— Ти ж знаєш бабусю, — Рута зверхньо, по-жіночому смикнула плечиком і Андрій відзначив про себе цей рух.
— Слава Богу, не знаю, — покрутив головою він. — У ті далекі часи, коли ми жили разом із твоєю бабусею, вона такою не була.
— А якою? — уточнила дочка.
— Приблизно такою, як твоя мама зараз, — Андрій посміхнувся.
Рута глянула на нього і знову смикнула плечем. «Це вже до мене», — зрозумів Андрій.
— Тату, — повчально підняла палець донька. — Психологи не радять долучати дітей до подружніх конфліктів, ти що, не в курсі?
Вона вміла іноді бути дуже колючою, і в такі моменти Андрій трохи побоювався її. Адже діти у родинному спілкуванні мають вирішальну перевагу — батьки їм потрібні менше, ніж вони батькам. І тому підсвідомо шантажують самою можливістю спілкування. Коли щось не так — можуть просто вийти з кімнати, і мордуйся потім, як дурень, шукай можливостей для контакту. Бо різкі рухи, як-от підвищення тону чи тиск авторитетом, можуть призвести до розриву останніх тоненьких ниточок, що поєднують родину. І хоч Рута вже пройшла найкритичніший період юнацьких криз, Андрій досі поводився з нею обережно, немовби у війську на заняттях із саперної справи. Що поробиш, виховувати дочку — справа нелегка, це вам підтвердить будь-який батько.
— Та Бог із ними, тобто з нами, — Андрій відсунув порожню тарілку. — Ти коли сьогодні на Майдан?
Рута підвелася, забрала посуд і склала його у раковину:
— А просто зараз. У нас до бібліотеки вчора багато книжок принесли, треба допомогти розібрати.
У складній системі революційного Майдану Рута посідала неоковирну посаду — завідувачки бібліотекою. Бібліотека на Майдані являла собою феномен, зрозуміти який було неможливо. З одного боку, логічно. Люди там здебільшого тиняються без діла, тому можливість почитати книжку не є зайвою. А з іншого — ви десь чули, щоб революціонери організовували бібліотеки? Згадайте хоч би знамениту картину «Свобода на барикадах», яку французи колись малювали на своїх франках, — чи повірили б ми у бойовий запал парижан, якби замість напівоголеної дівчини з прапором там був зображений ботан з бібліотеки?
— Книжок привезли, — пробуркотів Андрій. — Чогось я не розумію в нашій революції. Пісні співаємо. Книжки читаємо.
Рута натиснула кнопку кавової машини й обернулася до батька, спершись стегном на стіл. Фігурка у неї була рельєфна, мабуть, що й краща, ніж у мами в її віці. «Це твоя дочка, зупинися», — противно зарипів у голові голос. Ну що тут поробиш? Неможливо ж ігнорувати сексуальність доньки, а з іншого боку й оцінювати її не можна. От уже ці дочки!
— А що поганого у книжках? — запитала Рута, дочекавшись, поки машина відшумить та виллє порцію еспресо у чашку, а тоді граційним рухом поставила каву перед батьком. — По-твоєму, на барикадах краще бухати?
— Та ні, не краще, — сказав Андрій, кивком подякувавши за каву. — Це абстрактне міркування. Я й сам грішний, жодного разу у «беркутів» каменем не кинув. Але ніколи не думав, що більшість революціонерів буде такими, як я.
Рута не відповіла, а натомість мовчки вийшла з кухні, похитуючи стегнами, і Андрій знову відчув незручність, спостерігаючи за нею.
— Там сьогодні наступ планується, — гукнув він услід.
— Мирний, — уточнила Рута з кімнати.
— Не вірю я в мирні наступи, — Андрій додав гучності, щоб його слова гарантовано досягли доньки, бо пропускати батькові слова повз вуха — це фірмовий прийом усіх дітей. — Не вірю я у мирні наступи. Так не буває. Мирний наступ — це як мокрий вогонь. — Рута не відгукувалася, і він підвищив голос так, що вийшов майже крик. — Одним словом, сиди у своїй бібліотеці і не контурися.
На цих словах дочка повернулася до кухні.
— А це, татку, до речі, теж не з твого репертуару, а з маминого.
— Іноді й вона говорить розумні речі, — зауважив Андрій.
Рута була вдягнута у теплу куртку, як і годиться у зимовому Києві, а тим більше, коли йдеш на барикади. Голову прикрашала яскрава вовняна шапка у жовто-червоно-зелених кольорах, кольорах литовського прапору. Ця картина неприємно вколола Андрія під серце.
— Не переживай, я поїла і в шапці, — трохи зверхньо посміхнулася Рута, вочевидь, побачивши батькову реакцію.
— Дуже дотепно, — відказав Андрій. — Але цю шапку зніми.
Дочка торкнулася голови, немовби перевіряючи, що батько має на увазі.
— А чого? — здивувалася вона. — Зачотна шапочка.
Андрій суворо зсунув брови, показуючи, що не збирається жартувати.
— Вона занадто помітна. Солдати завжди стріляють у тих, хто помітний. Так цілити простіше.
— Цілити? Тіпун тобі на язик, — махнула на нього рукою дочка.
— Я знаю, що кажу, — Андрій зберігав серйозність.— Я це в Литві на власні очі бачив. Пам’ятаєш, розповідав про дівчину у Вільнюсі, що її застрелили?
Рута скривила губки, як завжди, коли йшлося про щось набридливе:
— Ну звісно, ти цю історію стільки разів...
— Тим більше, — перервав Андрій. — У неї шапка була точно, як твоя. Жовто-зелено-червона. У кольорах литовського прапора. Так що давай, знімай від гріха.
Дочка дивилася на нього, немовби не добирала сенсу слів або показово ігнорувала їх. Довелося підводитися зі стільця. Андрій зробив крок і зняв із доньчиної голови предмет суперечки. Рута
