Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

Першому знайомству з фото- та відеотехнікою я завдячую йому. У моєму житті не дуже багато траплялося людей із силою волі його рівня.

Я весь час згадую Івана Івановича, коли мені справді страшно або я маю зробити вибір. І все стає на місця. А ще він дуже любив Україну. Я певен, що він, якби був живий, і зараз був би там, де журналісти в найбільшій небезпеці. На лінії вогню.

Вася

— Привіт, як ти?

— Привіт, Руся! Нормально все.

— А де ти?

— Та в госпіталі.

— Ого!

З Василем я познайомився під Донецьком. На початку серпня він стояв на посту біля Мар’їнки, а я з друзями привіз їм гуманітарку.

Молодий, весь час усміхнений, він дуже дисонував з картинкою навколо — схованими в соняхах танками, закопаними в землю самохідками та блокпостом із чергою машин та автобусів.

Він розповідав про своє життя, роботу на шахті, а потім у профільній малотиражці. Розказував про побут на війні, про сподівання та плани на майбутнє.

Обмінялися телефонами. Я повернувся до Києва, а їх почали класти мінометами. Декілька пацанів загинуло, ще більше було поранено і відправлено по госпіталях у різні куточки країни.

Васю Боженька беріг. Саме Вася давав мені телефони всіх поранених пацанів, яких я розшукував і яким намагався допомогти. Саме Вася був на блокпості до останнього, аж допоки їх не замінили.

Деякий час Вася перебував у базовому таборі десь на Дніпропетровщині, а потім ніби мав їхати додому. А оце дзвоню, а він у госпіталі.

— Розумієш, шось спати взагалі не можу. Нерви, мабуть. Та й серце бухкотить на всю.

Нерви? Ще б пак, думаю собі. Він пішов на війну в квітні й пробув на передовій у різних місцях аж до вересня. Тут жоден організм не витримає.

— Слухай, Русь, — каже раптом, — тут таке діло. До мене звертаються люди, які дуже хочуть допомогати солдатам на передовій. Питають, чи знаю я гідних волонтерів, які не розкрадуть кошти. А я оце розумію, що вам точно довіряю, бо бачив вас у ділі. Дай мені номер картки, будемо допомагати іншим солдатам разом.

Я не можу сказати, що мене легко розчулити, однак відчув клубок у горлі. Солдат, якому ще місяць тому самому була потрібна допомога, збирається допомагати іншим.

Життя час від часу підкидає історії, яких не вигадає жоден романіст. Війна напинає всі людські жили і витягує назовні все — і погане, і героїчне. Є люди, якими я відверто пишаюся.

— Ти лікуйся там, Вась, звісно, номер картки я зараз СМСкою кину, та ти, головне, здоров’я віднови.

Про музику

— Ви розумієте, — казав бородатий дядько, учитель музичної школи, моїй мамі, - він ще маленький, у нього пальці мають зміцніти. Саме тому на гітару беруть не в першому, а в третьому класі.

З цими словами мене після півроку занять потурили з музикалки. Я дійсно був ще малий, однак якщо бути чесним, то оті сольфеджіо і гами мені були не цікаві. Я хотів грати, як Висоцький, а отже, як тільки вивчив сім акордів і бій, то почав бриньчати по своїй, відмінній від шкільної програмі. Саме тому мене й виперли.

Оскільки школа й хочу грати — поняття різні, то грати я не кинув. Ба більше, згодом таких, як я, любителів побриньчати під парадним набралася ціла компанія.

Мої батьки, подивившись на всю цю вуличну тусню, вчинили за висловом: не можеш щось подолати, то очоль. «Давайте, пацани, перебирайтеся сюди, ось ключ, — сказав якось мій батько. — Підвал прямо під нашою квартирою, грайте скільки хочете, заважати нікому не будете».

Так уперше в житті ми зробили підпільну чи, краще сказати, підвальну групу. Наша репетиційна база в підвалі мала кілька гітар і навіть майже повну ударну установку. Ми гамселили кілька років, причому власні пісні, бо виявилося, що слова я міг писати сам.

Ми виросли, усі музики окрім мене пішли вчитися у восьму бурсу на зварювальників. І там, до речі, теж організували групу з назвою «Б-8».

Я пішов своєю дорогою. Грати на гітарі не кинув, однак у музичних групах більше участі не брав. Колись, на самому початку дев’яностих, пацани попросили мене написати їм пару пісень для якогось фестивалю, що саме зароджувалися по всій країні. «Ну таке, Руся, напиши, щоб було солідне, щось гостросоціальне і під Цоя». Звісно, я написав, мені що? Сів і нашкрябав. Розставив акорди і показав ритм. Щось вони там навіть десь грали, однак я вже поїхав з України і не чув на власні вуха.

А оце сьогодні впіймав себе на думці, що ходжу насвистую якийсь мотив. Згадував довго, аж раптом усе вмить згадалося. Це ж пісня, яку я пацанам писав, щоб гостросоціальне і під Цоя. Ось приспів:

Идет гражданская война, сметая дым с пустынных улиц.

И нет начала и конца ночным пожарам городов.

Идет гражданская война. Как воробьи, резвятся пули.

Скажи, кому была нужна эта гражданская война.

Отака от тєма. А написано було приблизно в момент здобуття Україною незалежності. Усе в повітрі вже тоді висіло. Та тільки молодий був, не розумів. А в підсвідомості вже було.

В школі

Не знаю, як у вас, а у нас у школі всі умовно ділилися на прідпріімчівих, лошків і бандітів.

От був у мене в класі чувак, Вова. Так він був прідпріімчівим. Якось, їдучи з батьками десь у потязі, він випросив купити йому кілька фотографій, які тоді продавали глухонімі.

Чорно- білі, іноді розфарбовані фотки були різні, у тому числі й «для дорослих», та Вова для таких був замалий, тож купів дві для загального користування.

На одній було закомпоновано кілька знімків Висоцького і його віршів. На другій, про неї, власне, й мова, були якісь негри-качки, з біцепсами, більшими за голову, а в центрі колажу автор вліпив Сталлоне — відомий кадр з першого «Рембо», де він з автоматом суне на камеру з перекошеним лицем і пов’язкою на мокрому волоссі.

І от Вова за допомогою татового «Зеніту» та увєлічітєля розмножив колаж і почав продавати його в школі щось чи по десять, чи по п’ятнадцять копійок. Скільки він там заробив, не знаю, брехать не буду, та ось прийшли до мене друзі, такі самі лошки, — мовляв, і собі хо Рембо, а Вова навіть у борг не дає, тіко нал.

— Ну шо, — кажу, — друзі-ботаніки, як мінімум одну фоточку