Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

— Шістдесят! Для мене це однаково, що шістсот, — зітхнула Діана. — Я тепер ніде не можу вибратися далі Шарлоттауна.

— Але ти неодмінно мусиш приїхати в Чотири Вітри. Це найкрасивіша гавань на нашому острові. Там у невеличкому селі, що називається Глен Святої Марії, п’ятдесят років практикував старий лікар Девід Блайт. Це брат Гілбертового діда. Тепер він облишить свою практику, а Гілберт посяде його місце. Проте старенький лишиться жити у своєму будинку, тож нам доведеться шукати собі житло. Я ще не знаю, яке воно буде, але подумки вже звела маленький повітряний замок — невеличкий умебльований дім моєї мрії.

— А куди ви поїдете у весільну мандрівку? — запитала Діана.

— Нікуди. Не дивися на мене так, найдорожча Діано. Твоє нажахане обличчя нагадує мені пані Ендрюс. Вона, без сумніву, зверхньо завважить, що люди, котрі не можуть дозволити собі весільної мандрівки, чинять дуже мудро, відмовляючись від неї, і так чи так докине, що Джейн після весілля їздила до Європи. Але я хочу провести медовий місяць у Чотирьох Вітрах — у новім ріднім домі моєї мрії.

— І в тебе не буде жодної дружки?

— Жодної. Ти, Філ, Прісцилла та Джейн — усі випередили мене з весіллями, а Стелла вчителює аж у Ванкувері. Більше я не маю рідних душ, і не хотіла б мати дружку, що не буде такою душею.

— Але ж серпанок ти надінеш? — занепокоїлася Діана.

— О, звісно. Без нього я не почуватимуся справжньою молодою. Пригадую, як я сказала Метью того вечора, коли він привіз мене до Зелених Дахів, що й не надіюся колись вийти заміж, бо з такою потворою, як я, ніхто не захоче побратися, хіба якийсь чужоземний місіонер. Я думала тоді, що їм не годиться бути надто вибагливими, коли вже вони хочуть, щоб дівчата ризикували життями, їдучи в якусь глушину навертати там людожерів. Але бачила б ти місіонера, за якого вийшла Прісцилла! Він був достоту такий загадковий красень, як ті, про яких ми колись мріяли з тобою, Діано. Я не зустрічала ще чоловіка, вбраного краще, ніж він. І він захоплювався «неземною, золотою вродою» Прісцилли. Хоча в Японії немає людожерів, певна річ.

— Та хай там як, твоя весільна сукня — просто мрія, — щасливо зітхнула Діана. — Ти в ній, наче справжня королева — тендітна й висока. Як це ти лишаєшся такою стрункою, Енн? А я дедалі гладшаю… скоро вже зовсім не матиму талії.

— Мабуть, стрункість — це одне з тих питань, що цілком залежать від долі, — припустила Енн. — Та й пані Ендрюс не скаже тобі того, що сказала мені, коли я приїхала із Саммерсайда: «А ти й досі така ж сухоребра, Енн». Краще вже бути «тендітною», ніж «сухореброю» — це бодай романтично звучить.

— Пані Ендрюс таке каже про твій посаг! Навіть визнала, що він незгірший, ніж був у Джейн, хоч вона вийшла за мільйонера, а ти — «всього-на-всього за бідного сільського лікаря».

Енн засміялася.

— Так, плаття в мене чудові. Я люблю гарний одяг. Пам’ятаю першу свою гарну сукню — із коричневої глорії. Метью подарував її мені перед шкільним концертом. А доти я носила все таке потворне. Того вечора я мовби переступила поріг нового світу.

— Тоді на концерті Гілберт декламував «Бінґен-на-Рейні» і дивився на тебе, промовляючи: «А інша, не сестра…» І ти так лютувала, коли він підняв твою трояндочку й поклав собі в нагрудну кишеню! Ти й подумати не могла, що колись вийдеш за нього заміж.

— Це ще одне питання, яке розв’язала доля, — засміялася Енн, спускаючись із Діаною сходами з горища.

Розділ 2

ДІМ МРІЇ

Ніколи ще за всю історію Зелених Дахів тут не панувало таке радісне збудження. Навіть Марілла так хвилювалася, аж не могла цього приховати, що було вже й геть нечувано.

— Тут іще ніколи не відбувалося весіль, — вибачливо пояснювала вона пані Рейчел Лінд. — У дитинстві я чула, як один старий пастор казав, що дім не є справжнім домом, доки не освячений народженням, смертю й весіллям. Смерті тут були — у цьому домі вмерли Метью та мої батьки. І народження тут було — колись давно, щойно ми тут оселилися, у нас був одружений наймит, і в його жінки тут знайшлося маля. Але весілля в Зелених Дахах буде вперше. Так дивно думати, що Енн виходить заміж. Для мене вона в чомусь і донині лишилася дівчинкою, котру Метью привіз сюди чотирнадцять років тому. Я досі не можу збагнути, що вона вже виросла. Ніколи не забуду, що я відчула того вечора, коли вздріла поряд із Метью дівчинку. Цікаво, що стало з тим хлопцем, що його ми взяли б, якби не ця помилка. Хотіла б я знати, як склалося його життя.

— То була щаслива помилка, — підсумувала пані Лінд, — хоча колись я вважала інакше. Згадай, як я зайшла поглянути на Енн, і яку сцену вона нам влаштувала. Багато, дуже багато відтоді змінилося, от що.

Пані Лінд зітхнула, а тоді знову пожвавилася. Коли попереду маячіло весілля, пані Лінд була готова поховати минуле в безодні, «що ні дна їй, ні кінця»[1].

— Я подарую Енн дві моїх бавовняних ковдри, — заявила вона. — Одну в тютюнову смужку, а другу — у листя яблуні. Вона каже, що ці ковдри тепер знову в моді. Ну, та байдуже, в моді чи ні, а я певна, що для гостьової кімнати нічого кращого немає, аніж ковдра в листя яблуні, от що. Але мушу добре їх відбілити. Вони в мене лежали в полотняних мішках іще від смерті Томаса, тож напевне потьмяніли й пожовкли. Хоч до весілля цілий місяць, а відбілювання росою творить дива.

Лише місяць! Марілла й собі зітхнула, та потім з гордістю відказала:

— А я дарую Енн оті півдюжини плетених килимків, які лежать у мене на горищі. Я й не думала, що вона захоче їх узяти — вони такі старомодні, а тепер, здається, килимки усі в’яжуть гачком. Та вона попросила їх у мене — сказала, що у своєму домі хоче мати саме їх. Вони справді гарні. Я взяла для них найкращі клапті й переплела так, що різні кольори чергуються. Робила це, коли останніх кілька років часом бувало самотньо. А ще я наварю їй варення зі слив — на цілий рік стане! Так дивно — ці сливові дерева не квітнули вже років зо три, і я думала, що їх можна зрубати. А цієї весни вони стояли