Сповідь маски - Юкіо Місіма
— Він уже помер?
— Ні.
Твердою, мов у сінтоїстської жриці, ходою бабуся покрокувала у дім… Напередодні четвертого дня народження я почав блювати чимось брунатним, наче кава. Викликали родинного лікаря, але він тільки й сказав, що не ручиться за моє життя. Мене наштрикали, наче подушечку для голок, камфорою і глюкозою. Пульс не промацувався ні в зап’ястку, ні на лікті. Так минуло дві години. Домашні дивилися на моє тіло.
Зібралася вся родина, принесли саван і мої улюблені іграшки. Минула ще година, аж раптом відійшла сеча. Доктор, старший матусин брат, мовив: «Житиме». Це свідчило — серце ще працює. Невдовзі сеча відійшла ще раз. Поступово на моїх щоках знову зажевріли ознаки життя. Ця хвороба — аутоінтоксикація — стала у мене хронічною. Вона навідувала мене щомісяця, то в тяжчій, то в легшій формі. Кілька разів я зазнавав криз. Моя свідомість навчилася розрізняти з кроків, чи близька до смерті хвороба, що надходить, чи ні.
Отоді й з’явився той перший, виразний до болю, спогад. Не знаю, хто саме тримає мене за руку — мати, доглядальниця, служниця чи, може, тітка. Не певен, яка це пора року. Пополуденне сонце похмуро позирає на будинки, що оточили пагорб. Тримаючись за чиюсь жіночу руку, я йду вгору, до будинків. Хтось прямує назустріч, і жінка, міцно тримаючи мене за руку, відступає убік і зупиняється. Спливаючи у пам’яті, ця картина щоразу посилюється, чіткішає і набуває нового значення. Справа в тому, що серед непевної довколишності лише образ «того, хто спускається з пагорба» вимальовується неприродно чітко. А ще в тому, що саме цей перший закарбований у пам’яті образ мучитиме і лякатиме мене півжиття.
З пагорба спускається парубок. Спереду і за спиною в нього висять барила з нечистотами. Круг лоба пов’язка-хатімакі з брудного рушника. У нього гарне рум’яне обличчя й блискучі очі. Він йде згори вниз, балансуючи під тягарем. Це асенізатор, золотар. На його ногах заношені шкарпетки-табі, підшиті гумою, й темно-сині штани в обтяжку. Я, чотирирічний малюк, не міг одірвати від нього очей. Мене вперше покликало одкровення якоїсь сили, ще не збагнутої, покликав дивовижний таємний голос. Те, що проявилося в постаті золотаря, мало прихований зміст. Бо нечистоти — то символ землі. Бо кликало мене не що інше, як лиха любов, породжена матір’ю-землею.
Я передчував, що у світі існує спопеляюча жага. А тепер, дивлячись знизу вгору на постать занечищеного юнака, я відчув палке бажання стати таким, як він, бути таким, як він. Пригадую зараз, що у тодішньому бажанні важили дві речі. Перша — його сині штани. Друга — його робота. Штани чітко позначали нижню половину його тіла, яка зграбно рухалася, прямуючи до мене. Я відчув жагучу пристрасть до його штанів. Але ще не тямив, чому.
Його робота… Щойно я почав трохи мислити, мене опосіла мрія стати золотарем — як-от інших дітей мрія стати, скажімо, генералом. Атож, темно-сині штани були істотною причиною, та аж ніяк не єдиною. Головне було в тому, що покріплювалось і розвивалося у мені в своєрідний спосіб.
Його заняття вабило мене, як вабить гіркий сум, смуток, що полонить душу. Від нього линуло до мене глибоке відчуття «трагізму». Відчуття цілковитої відданості, відчуття зневаги, відчуття близької небезпеки, відчуття дивного єднання небуття і дії повінню ринули на мене, чотирирічного, й затопили. Хтозна, чи не хибно розумів я сенс роботи золотаря. Може, я чув від дорослих про якесь заняття, а одяг юнака ввів мене в оману, і я, сприйнявши його за іншого, мимоволі потягся до його праці? В усякому разі, це найприйнятніше пояснення.
Річ у тому, що не менш сильне і споріднене з цим почуття «трагічного життя», невідомого мені, назавжди відібраного в мене, я прикладав і до водіїв уквітчаних святкових трамваїв, і до контролерів метро. Скажімо, золоті гудзики на уніформі контролера та ще запах чи то м’яти, чи то гуми, що виповнював тодішнє метро, залюбки викликали у мене асоціації «трагізму». Моя душа чомусь вичувала «трагізм» у тому, що людина живе серед цього характерного запаху. Як на мене, то місце, якого потребують мої почуття, але куди годі потрапити, життя, події, які не мають до мене жодного стосунку, люди — то й був «трагізм». Смуток, який огортав через усвідомлення, що в мене все те навіки віднято, завжди переходив на тих людей і їхнє буття, оволодівав мріями, і здавалося, через власну гіркоту я спроможуся бодай трохи прилучитися до їхнього світу.
Отож не виключено, що «трагізм», який я відчував, просто відбивав тугу раннього передчуття власної вилученості зі світу таких людей. Ще один із перших спогадів. До п’яти років я вже навчився читати й писати. Отож цей спогад також має бути з п’ятого року, бо читати я ще не вмів. Я полюбив над усе одну з численних ілюстрованих книжок, власне, малюнок на розвороті. Задивившися на нього, я не помічав нудьги довгого пополудня, та щойно хтось надходив, як я зразу, наче засоромившись, перегортав сторінку. Постійна присутність доглядальниць і служниць гнітила мене. Я мріяв про те, аби цілий день не відриватися від улюбленого малюнка. Розгорнувши книжку на цій сторінці, я відчував неймовірне збудження, а до інших сторінок був байдужий.
Малюнок зображав Жанну д’Арк з мечем і на білому коні. Кінь сердито роздимав ніздрі і кресав могутнім переднім копитом землю. Жанна д’Арк був у сріблястому обладунку, прикрашеному гербом. З-під заборола виглядало його гоже обличчя. Відважно здійнявши меча, він ставав на герць з самою смертю, чи щонайменше з могутнім і зловорожим летючим супротивником. Я вірив: наступної миті його вб’ють. Варто лише перегорнути сторінку, і я побачу його загибель. Не знаю, що саме на тому малюнку в дитячій книжці викликало таке відчуття «наступної миті»…
Але якось доглядальниця, знічев’я гортаючи книжку, розкрила її на тому малюнку і, перехопивши мій погляд, поцікавилась:
— А знаєте, паничу, що це за малюнок?
— Не знаю.
— Ніби чоловік, так? А насправді то жінка. Тут розповідається, як жінка перебралася чоловіком і пішла воювати за рідний край.
— Жінка?..
Я почувався вщент розбитим. То це не «він», а «вона»! Цей чудовий вершник не чоловік, а жінка! Що ж тепер буде (я раптом відчув могутню, хоч і незбагненну, відразу до жінок у
