Сон - Марко Вовчок
А я все не говорю - боюся, хоч часом щире слово як не вилетить з уст.
- Бач, цураєшся нас! - було, гніваються дівчата.
- Що ж я вам маю казати, сестриці? Так чогось нездужаю, - було, одмовляюся.
- Ну лиш у хрещика або в короля!
Зчеплються руками і мене вхоплять та й понесуться, регочучись, аж земля гуде.
- Е-е, дівчата! - каже Мотря. - Домасі і не в голові наше гуляння. Знаю я добре, яка туга прийшла їй до серця.
Дівчата так і присіпались:
- Скажи, Мотре, наша сестронько, галонько!
- Полюбила наша Домаха чумаченька молодого перехожого.
- Так і єсть! се того чорнявого, високого? Се той, що чоботи рипають? О, та й хороший же вдався! та який жартовливий, говіркий! золотії уста!
Мене наче жаром всипало.
- Сорому не маєш, Мотре, - кажу їй.
- Оце! я щиру правду говорю. Може, ні? Ану забожись! Бач, і уста твої не розмикаються! Слухай лишень, що я тобі скажу, а ви дайте мені дух звести. Чого насунулись усі разом? Сідайте ж бо кружка та й слухайте.
Ми посідали та й слухаємо; а в мене серце б’ється, як не вискочить.
- Я довідалась, звідки ті чумаки родом.
Я аж крикнула:
- О?.. а звідки вони?
- Вони всі з Мазовища.
- А відкіль сю вістку маєш?
- Зо дна моря.
(Ся Мотря була справді така, що й зо дна моря достане, що їй треба.)
- Той, що до Домахи горнувся, Данило Дончук, а той, що мені найлучче сподобавсь, Кирило Савтир.
- Та який же він, той Кирило? - питає Олена Яковенкова. - Отой білявий, веселий?
- Походив! Я й не питала про твого білявого. Се вже Господь тобі судив, сестрице, а дуріть нам негоже. Мій Кирило - золото не чумак! Такі брови високі, чорні. Все люльку курив; хмурий, наче думає на турка йти; а нерухомий, як справді з золота викуваний! Озвався тільки раз, не займав дівчат нікого, да й на мене щось двічі поглянув, та й то ніби так, нехотя, навмисне. Аж мені лихо: всі жартують, всі сміються, а він стоїть, тільки брови піднімає. Такого-то я собі журавля сподобала! Да вже нічого робить, аби вони з Криму повернулись!
- То що? - питаю.
- Будуть нас сватать, - каже, - і висватають як пити дадуть! А нуте, дівчата, звеличаймо Домаху!
Та й почала:
Сіяла зіронька, сіяла: «З ким ти, Домасю, стояла?» «З тобою, Данилко, з тобою Під зеленою вербою; З тобою, чумаче, Данильцем, Під вишиваним рукавцем».
- Да скажи ж, Мотре-серденько, як се ти все те знаєш? Хто тобі казав?
- Посилала я сороку-білобоку, а вона мені принесла дві вісті під правим крильцем: одну про Данила, а другу про Кирила.
Та так смішками та жартами й одмовилась, а правди не сказала.
V
Надходить осінь. Одробились у полі; справили обжинки. По вулицях почали свати походжати: тільки й чуєш, як дівчата хваляться:
- А я за свого Михайлика заручена!
- А мене батько поблагословив за Павлуся!
Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла. Тільки й радості, як стрінусь із Мотрею, наговорюся. Як уже її просила:
- Скажи мені, любочко, чи правда тому, що ти говорила, чи то жарти твої? Хто тобі казав, що будуть сватать?
- А хіба я не казала, кого посилала? сороку-білобоку... - Та й почне реготатись. - От, серце, я тебе пораджу хорошою радою: чого не треба - не питай. Поміркуймо лиш, як то ми з тобою в чужу сторону оддамось, да поміж чужі люди. Яка-то наша доля вдасться! Коли б, Господи, щасна! Поприїжджаємо до своїх батьків, до матірок у гості. Що я приїду пишно та красно, а ти ще краще; сивою паровицею (бо там усе сиві воли в Мазовищі), у намітках димових, із любим чоловіком. Нехай нашим ворогам тяжко!
Та, було, як почне, як почне вигадувати, я й заслухаюсь.
Якось порядкую в своєму садку, біжить менша сестра:
- Домасю! Домасю! свати йдуть! Уже близенько!
Ох мені лишечко! Побігла до хати, у сінях спинилась. Чую - з батьком переговорюються, що прийшли до вашої милості од пана Ігната. Вийшов батько двері одчиняти, я йому в ноги, кланяюсь та плачу:
- Татоньку ріднесенький, не топіть своєї дитини!
- А який вражий син тебе хоче топити! - каже батько. - Годі ж бо, годі, не плач!
- Хіба ми будемо тебе силувати, доню? - кажуть мати. - Чого плакати?
Я радесенька, так дякую їм:
- Спасибі, мамо, що ви мене жалуєте, що за нелюба не оддаєте!
Батько, почастувавши тих сватів, подякували за ласку.
- А дитина наша, - каже, - ще молоденька, нехай ми ще самі її покохаємо та навчимо на розум добрий.
- Оце, доню, - кажуть мати, як уже провели старостів, - се твій місяць, що за
