Все, що я хотіла сьогодні… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Узагалі, я дуже люблю (ой, можливо, вже краще казати: любила?) пореготати.
Я могла реготати над будь-чим. Зокрема — над собою.
Гадаю, я так сама себе «засміяла», що, певно, через це і розвалюється моє життя із Вадимом. Щоправда, поки що він про це не здогадується — просто нічого, що стосується мене, не сприймає всерйоз. Я до цього звикла.
Намагаюся не турбувати його своїми фантазіями чи бажаннями. Знаю, що вони завжди розбиваються об скелю його розумних заперечень, логічних доказів, тонуть у хвилястих графіках, які він часом любить вимальовувати, аби довести мені мою цілковиту бездарність щодо реального життя.
Тому я зупинилася на порозі лікарні та думала, що зараз іти додому категорично не хочеться.
Треба все перетравити на самоті, поки зможу зайти до хати, весело розмахуючи цим білим прапорцем, і вимовити крізь регіт якусь фразу на кшталт: «Ну от, нарешті зовсім скоро ти зможеш цілком легально бігати до Лєнки із третього під'їзду!»
Але поки я зможу вчинити саме так, треба подумати…
Подумати про те, що сьогодні надто яскраве сонце, надто спокуслива осінь і на мені — новий білий плащ, в якому досить спекотно.
Ні, не так.
Що за банальщина в таку врочисту мить?!
Я обережно поставила ногу в блакитну калюжу, ніби вже ступила на небо, — і поверхня задрижала під нею, вкрилася дрібним золотим тремтінням, мов я наступила на невідому живу субстанцію.
Цікаво, чи стану я такою субстанцією… після? Адже ми вчили закон колообігу в природі: ніщо не стає нічим, вода випаровується із землі, повертається на небо, стає хмарою, з хмари ллється дощ… Одне слово, у мудрої природи все до ладу.
Ну добре, я випаруюсь, піднімуся нагору, побачу, що там є — за блакитною стелею, де танцюють янголи, потім упаду дощем — можливо, ось у таку калюжу, — потім стану квіткою, травою чи деревом.
Непогана перспектива.
І навіть дуже добра. Але…
Але! Так, я поки що була такою собі М. М., яких багато в телефонних довідниках. Всі ці М. М. ходять до школи, до інститутів, виходять заміж, їздять на відпочинок до моря чи лісу, платять за квартиру, готують борщ чи вареники, збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль, часом кокетують із незнайомцями, п'ють каву, балакають по телефону з подругами, просуваються службовими сходинками, клеять шпалери, нарощують нігті, роблять модні зачіски і таке інше. Потім вони плетуть светри і дивляться серіали, збирають фотоальбоми чи диски з фотографіями, на котрих зафіксоване все це — все, що називається їхнім життям. Але…
Але! Якщо припустити, що кожне М. М. (чи будь-яка інша абревіатура) — жива істота, що рухається, дихає і щохвилинно несподіваним, незбагненним чином може припинити своє існування, — чи справедливо те, що ми завжди вчиняємо так, як треба, і зрідка (навіть — ніколи!) — так, як нам хочеться?!
Звісно, є такі щасливці, що чхають на все і можуть пройтися вулицею на руках. Але їх мало. У більшості — це такі, як я. Абревіатура.
І вони про це не думають — просто… Їздять на відпочинок до моря чи лісу — платять за квартиру — готують борщ чи вареники — збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль — кокетують із незнайомцями — п'ють каву — балакають по телефону з подругами…
І таке інше.
Доки не трапляється ось така (чи подібна) халепа. І тоді ти думаєш про колообіг, про живий сік, що лише одну мить — перед тим як стати оцтом, а потім — алкоголем — рветься назовні з закоркованих пляшок…
— Дівчино, ви стоїте в калюжі… - почулося мені.
Я подякувала і трохи відступила.
Я розсердилася, що мені не дали додумати цю важливу думку.
Я боялася, що втрачу її прямо тут, у цій калюжі.
Адже я не звикла думати про такі речі. Дивно, але думка не зникла…
8 годин 20 хвилин
…не зникла…
Абревіатура! Я була абревіатурою.
Звісно, на плиті, яку замовить Вадим, напишуть щось гарне. Але що насправді відбулося за ці двадцять сім?! Народилась — вчилася — працювала — одружилась…
Щоправда, багато реготала з себе.
І одного разу злетіла на парашуті над морем в Криму за 25 гривень.
Невже більше нічого не було? Лише стримані бажання. Причому — досить помірковані. Адже я не мріяла стати Мерлін Монро чи Жаком Івом Кусто!
Але навіть помірковані бажання я весь час стримувала, бо вважала себе добре вихованою, бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою «хорошої дівчинки», яка згодом стане гарною дружиною, правильною матусею і милою бабцею.
Слухайте, люди! Це ж знущання!
— Що ви сказали?
— Ой, вибачте… Це я так, сама із собою…
— Лікуватися треба…
— Так. Певно, що треба… — промимрила я якомусь дядькові й рушила з місця. Адже стояла у дворі лікарні ось уже з півгодини.
М-м-м… На чому ми зупинилися? Ага. Це ж знущання — ось така схема!
Вона має досить нормальний і привабливий вигляд, коли тобі нічого не загрожує. Коли твій час іще не вичерпано, а попереду, можливо, на тебе очікують зміни та пригоди, що ти їх бачиш уві сні або про них читаєш у книжках. А я?
Я поглянула на себе у віконце авто, повз яке проходила: чи не взялося моє обличчя патиною неминучості? Але на мене поглянуло трохи викривлене у склі, але досить привабливе — звичайною привабливістю звичайної молодої жінки — лице, обрамлене світлим волоссям, зібраним у високий «кінський хвіст».
На носі — окуляри.
Нудне обличчя!
Я — риба. В мені все нудно. Досі я жила в акваріумі. Так, так…
І що тепер?
Мене аж пересмикнуло від відкриття: тепер я можу дозволити собі абсолютно все! Тому що в мене немає часу. На здоровий глузд. На міркування. На виваженість.
А якщо це так…
8 годин 25 хвилин
…а якщо це так (я вже вийшла за браму лікарні та знову зупинилася, дивлячись на дорогу, що розходилася від брами на три боки) — мушу зробити щось таке… щось таке… На повну котушку!
Хоча б один раз.
Один і останній.
Від цієї думки мене знову пересмикнуло, а серце затріпотіло так, ніби у мене під плащем на грудях заворушився вкрадений білий голуб. Я аж притисла його рукою.
Переді мною, мов перед казковим лицарем, лежали три дороги. Перша вела до тролейбусної зупинки, звідки я й прийшла сюди годину тому. Друга була широкою алеєю, що десь далеко переходила в паркову лісосмугу. Третя закільцьовувалась майданчиком із кіосками і
