Гілея - Микола Якович Зарудний
— Ще якась русалка випірнула! — сказала молодиця в бушлаті, показуючи на маленького рибальського човника, що, погойдуючись на хвилях, перетинав ріку. Данило наліг на весла, щоб пересікти шлях душогубці.
— Яринко-о! — гукнув Данило.
Але вітер відніс голос кудись убік, і дівчина тільки махнула рукою. Була вона ставна, в простенькому платтячку, яке нещадно шматував вітер. Дівчина гребла стоячи, і Данило стежив, як вигиналось її тіло. Нарешті він порівнявся з душогубкою.
— Ти куди, Яринко? — запитав Данило, не зводячи очей з її красивого обличчя.
— Везу дідові обід, — відказала Яринка, стягуючи в тісний вузол довгі коси. Потім, взяла весло і вправно, по-чоловічому, розвернула човна до берега.
— А ти куди гребеш?! — накинулася на Данила жінка в бушлаті.
— Збився з курсу, — розсміялася кирпатенька.
— До неї не з таким мотором, як у тебе, під’їжджати треба, — додала пишногруда, підморгуючи Данилові. — За нею табунами женихи ходять — не проб’єшся...
— У нього ж і мову відібрало, як побачив учительку... Славна дівка: що поперед неї, що поза нею — кругом двадцять п’ять...
— На чорта вона тобі, Даниле, — розтирала затерплі ноги морячка. — Уже рік ходиш, а ще ж і не полоскотав, мабуть, га? Та кажи, не соромся.
Жінки розсміялися дзвінко, солодко.
— Не ваше діло, — буркнув Данило. — Нема у вас ніякої культури...
— А поцілувати дівку — це що, не культура?
— На цьому весь світ тримається, на любові, значить...
— Зайди до мене, — підморгнула подругам морячка, — то я тебе навчу культури... І тин же невисокий, і в хаті ж нікого нема... Позатуляю вікна, то й не знатимеш, коли день, а коли ніч...
— Щось таке мелете, ну вас...
* * *
Вітер сильнішав, і Данило відчув, що Яринка ніяк не могла добратися до берега, течія зносила човника на середину Дніпра. Весельце миготіло в руках дівчини, аж поки не зламалося. Не роздумуючи й миті, Данило скинув чоботи, щось гукнув молодицям і кинувся в чорну воду.
Важкими руками Данило загрібав під себе хвилі, ні про що не думаючи, не відчуваючи, як обтяжує його його комбінезон, він бачив лише Яринку. Добравшись до човника, заліз у нього, схопив цурпалок, що залишився від весла, і почав гребти до берега. Хвилі кидали душогубку, як тріску, вода переливалася через низенькі просмолені борти, і човник тонув на очах.
— Стрибай! — крикнув Данило і, перш ніж опам’яталася Ярина, потягнув її за собою.
Данило гріб однією рукою, другою ж підтримував знесилену дівчину.
— Тримайся, Яринко, тримайся! — хрипів Данило.
Ярина була мов нежива, хвилі заливали їй обличчя, тільки руки, наче в судомі, міцно обвивали Данилову шию. Нарешті він добрався до піщаної коси, підхопив Яринку на руки і важко побрів до берега. А дійшовши — не випустив її, а так і тримав, не знаючи, що робити зі своєю дорогою ношею.
Погляд Данила зупинився на рибальському курені, що стояв віддалік, наїжачившись очеретяними снопами, розкуйовдженими вітром. Грузнучи в піску, добрів до куреня, відхилив плетену мату і обережно поклав Ярину на широкий дощаний піл. Її лихоманило.
— Холодно тобі? — спитав Данило.
— Трохи, — ледь ворухнула пересохлими губами.
Данило никав по куреню, шукаючи, чим би вкрити дівчину. Нарешті надибав старе рядно, що висіло на почорнілому стовпі, накинув на Ярину і лише тепер помітив, що посередині куреня була невеличка ямка, викладена камінням, біля неї лежали дрібно порубані дрова й сірники. Він розпалив вогонь, і дим, похитавшись з боку в бік, потягнувся до віконечка, прорізаного в очеретяній стіні.
— Скинь плаття, хай просохне, бо замерзнеш, — скапав Данило й відвернувся.
Яринка послухала поради, й через хвилину-другу мокре синеньке платтячко пролетіло повз Данила. Він підхопив його і повісив на жердку. В куточку побачив кошика, витягнув з нього припорошену пляшку і в’яленого ляща. Самогон був смердючий, але міцний. Данило відпив половину и протягнув пляшку Ярині.
— Випий, Яринко, бо застудишся. — Він підняв її голову і приклав пляшку до вуст.
Яринчині зуби дрібно зацокотіли об скло, вона відпила і скривилася:
— Гидке... Я не можу, Даниле. Холодно мені, холодно...
Данило зірвав рядно з Яринки, вона тільки зойкнула, налив горілки в долоню і почав розтирати її тіло.
— Ой не треба...
Великі шкарубкі пальці немилосердно ковзали по грудях, по ногах дівчини. Яринка боялася розплющити очі, і тільки тоді, коли Данилові руки зачепилися за бретельки ліфчика й зірвали його, збагнула, що лежить перед ним майже гола. Вона схопилася, прикривши груди руками, шукала рядно й не знаходила. Потім побачила жагучі Данилові очі й до крові покусані губи й почула його шепіт:
— Я люблю тебе... люблю...
— Ні, ні! — кричала вона, борсаючись на холодному дощаному полу, відчуваючи, як полишають її останні сили. Данилові солоні губи впилися в Яринчині уста, і вона знепритомніла.
Яринка не бачила, як хтось відірвав од неї очманілого Данила й відкинув на долівку. Данило й сам не тямив, як опинився там. А коли зірвався на ноги, то побачив перед собою Івана Запорожного. Данило з усієї сили вдарив його в щелепу, аж хруснули пальці. Замахнувся знову, але не встиг, бо відлетів у куток,
