Марта - Лілія Черен
Вже за хвилину вискочив у коридор.
— Хазяйко, дайте мені, будь ласка, чогось гаряченького.
Незабаром у двері постукали, і Лариса Василівна внесла своєму новому пожильцеві на таці ріденької ячмінної кави і кілька скибочок темного хліба. Іван задоволено втягував носом гарячий запах довгоочікуваного затишку. Натомість Герберт спостеріг гіркий усміх на губах господині. Очевидно, не природна приязнь була причиною її гостинності до нового квартиранта, а той його заповітний папірець у кишені.
Коли Лариса Василівна вийшла з кімнати, Іван почав моститися до столу. Але за якусь мить у двері знову постукали і в кімнату ввірвалася дівчина. Війнувши спідницею, вона гучно зачинила двері і прихилилася до них спиною. Її очі сяяли від азарту, щоки розпашіли, а груди часто здіймалися вгору. Вона змовницьки посміхнулась і піднесла до губ палець.
Герберт візначив про себе недоречність такої таємничості після ляскання дверима. Дивився на дівчину зацікавлено й недовірливо водночас.
По коридору лунко прогримів жіночий голос: «Марто-о!»
— Значить, Марта! — сказав приязно Іван.
— А ви — більшовик! — не гублячись, відказала дівчина.
— Так точно.
— Якщо ви військовий, то прошу зберегти військову таємницю — мою присутність у вашій кімнаті!
Легковажний кокетливий тон прохання був суголосний піднесеному настрою Івана.
— Кави?
— Та, ні, дякую, — відмовилась дівчина, яка ще стояла, притулившись спиною до дверей.
— Я поділюся! Сідай, не соромся! — запросив Іван. Підставив стільчик до столу, потім узяв похідний кухлик, витер об галіфе, а свою чашку підсунув дівчині.
— А як вас звати? — запитала Марта, сідаючи на край стільця.
— Іван Шемес.
— А про вас я також знаю! — вже звертаючись до німця, сказала дівчина. — Ви — Герберт Едмундович Штільберг, небіж у других Лариси Василівни.
З чогось невловимого в її голосі хворий відчув, що їй відомо: ніякий він не родич господині квартири, але вона не викаже його.
— Вибачте, Лариса Василівна забрала мене з госпіталю в такому стані, що я не мав змоги познайомитися з вами... — сказав Герберт і осмикнув себе. Який він, у біса, родич, якщо не знає, як і з ким живе його рідня.
Іван зацікавлено дослухався до розмови.
— О! Ви стільки пропустили з цією війною. — прийшла німцеві на допомогу дівчина. — Нас із тіткою, погорільців, прихистила у себе Лариса Василівна ще два роки тому. У 1918-му.
— Чого б це? — запитав підозріло Іван.
— Трохим Павлович, мій дядько, й покійний чоловік Лариси Василівни викладали разом у школі... До того ж, ви знаєте, у війну жінці жити самій дуже страшно й неприємно.
— Так, ми чудово знаємо про звірства денікінців і погроми петлюрівців! — вигукнув Іван. Його співрозмовники тактовно промовчали.
У пам'яті Герберта виразно зринув листопадовий наказ Петлюри революційного 1917 року: «Не допускайте погромів та заворушень, бо якщо їх допустите, то ганьбою вкриєте славне ім'я українського вояцтва...»
На цю мить у кімнаті склалася дивна ситуація: дівчина залучила до розмови двох ворожо одне до одного налаштованих хлопців. Герберт так і лежав на ліжку, Іван до столу його не просив. Марта підігру-вала німцеві, водночас була обережною і приязною з комуністом. Сама визнавала, що не відчувала до нього аж такої ворожості, радше навіть навпаки.
— Добре мати таких родичів, — змінив тему Іван. -Мені в пам'ятку кінець грудня минулого року. Тоді потрапив у хірургічне відділення Воєнно-гарнізонного госпіталю. На підступах до Києва якась білогвардійська наволоч мене в живіт дістала шаблею! Санітарів — нема, білизну не міняють, мила не дістати, до вбиральні — зась. Сморід стоїть жахливий! А ще до всього не було електричного світла.
— Таж увесь Київ з каганцями сидить! — зауважила Марта без видимих ознак співчуття.
— Якщо світили у квартирах буржуїв і у театрах, то для героїв-червоноармійців треба було в першу чергу електрику налагодити!
