Жінка у білому - Вилки Коллінз
У літературі сам Уїлкі Коллінз дебютував 1848 року двотомним життєписом свого батька. Наступними були романи «Антоніна, або Падіння Риму» (1850), на написання якого його надихнула давня подорож до Італії, і «Бейзил» (1852). Майже все, що вийшло після 1850 року, позначене благотворним впливом Чарлза Діккенса і мало надзвичайний успіх у читачів — «Похована таємниця» (1857), «Жінка в білому» (1860), «Без імені» (1862), «Армадейл» (1866), «Місячний камінь» (1868), «Чоловік і жінка» (1870), «Нещасна міс Фінч» (1872), «Нова Магдалина» (1873), «Закон і жінка» (1875), «Готель з привидами» (1875), «Дві долі» (1876) та ін.
Уїлкі Коллінз пережив свого вчителя й старшого друга на 19 років. Він помер 23 вересня 1889 року.
Час народження детективу, біля витоків якого стояв Уїлкі Коллінз, можна визначити майже з протокольною точністю. Це рік 1841, коли вперше було надруковане оповідання визначного американського письменника Едгара Аллана По «Вбивство на вулиці Морг» про таємниче криваве вбивство старої жінки мадам Л'Еспане та її незаміжньої дочки Каміли. Хоча деякі шанувальники цього жанру вважають, що елементи детективу наявні вже в Біблії — адже й там ідеться про закон і його порушників. Якщо йти за такими «гарячими головами», то виявиться, що першими злочинцями були Адам і Єва. Звісно, елементи детективу, точніше загадку злочину можна відшукати в багатьох творах, починаючи від античності й до наших днів. До проблеми злочину й кари звертались такі письменники, як Шекспір, Діккенс, Джейн Остін, Достоєвський. І цей список можна продовжувати й продовжувати. Але детектив як цілісний жанр сформувався саме в XIX сторіччі, й імена його «хрещених батьків» відомі точно.
В Англії, окрім Уїлкі Коллінза, називають ще двох зачинателів популярного жанру: Артура Конан Дойла та Гілберта Кіта Честертона. Першим за часом написання своїх творів стоїть Уїлкі Коллінз, але він, попри весь свій вплив на названих авторів, помітно відрізняється від них. І справа не в тому, що і Едгар По, і Конан Дойл, і Гілберт Честертон працювали в жанрі оповідання, а Уїлкі Коллінз переніс принципи детективу в роман.
Цими авторами були розроблені основні прийоми побудови детективного сюжету, які й на сьогоднішній день залишаються досить жорсткими. Вони допомагають з легкістю відрізнити цей вид літератури від будь-якого іншого. Це, мабуть, один із рідкісних прикладів жанру з усталеною формою. І хоча практики й теоретики детективу невтомно шукають усе нові й нові ознаки жанру (так, ще 1928 року відомий знавець детективної літератури Ван Дайн друкує статтю з красномовним заголовком «Двадцять правил для авторів детективних творів», де сформулював саме таку кількість рекомендацій, необхідних, на його думку, для того, щоб написати хороший детективний твір), але все це лише додаток до обов'язкових трьох компонентів: таємниця злочину ― процес розслідування — його результат (обов'язкове розкриття таємниці й покарання злодія). Особлива роль тут відводиться суб'єктові розслідування — детективові, сищикові. Він, як правило, стає героєм оповіді. У Едгара По це меланхолійний інтелектуал Огюст Дюпен, що ніколи не припускається помилок і читає в людських душах, неначе в розкритій книзі. У своїй роботі він спирається не стільки на матеріальні докази, скільки на силу свого розуму й фантазії. У Конан Дойла ― ексцентричний аналітик Шерлок Холмс, який, попри всі свої блискучі дедуктивні здібності й таланти, дуже схожий на англійського спортсмена-аматора. У Г. К. Честертона — скромний патер Браун, методи розслідування якого базуються на обізнаності в психології, до якої він прилучився, коли відпускав гріхи парафіянам.
Наявність обов'язкових правил певною мірою перетворює детектив в особливий вид гри, робить його твором-загадкою, твором-шарадою. Це дуже добре завважили брати Гонкури. Вони писали у своєму щоденнику: "Після читання Едгара По... новий літературний світ, провісник XX століття... Ніякої поезії — уяву вивірено аналізом... У цьому відчувається мономанія. Речі відіграють більшу роль, ніж люди; любов поступається місцем дедукції і подібним до неї джерелам думок, фраз, сюжетів і цікавості; основа роману перемістилася від серця до голови, від почуття до думки, від драматичних сутичок до математичних викладок».
Всі ці характеристики справедливі для авторів детективних новел, для їхніх героїв. Сищики, зображені в творах цих письменників, сприймаються як «лицарі дедукції», життя яких підпорядковане одній меті — розслідуванню. Тільки поодинокі захоплення й слабкості не дозволяють сприймати їх як «голу функцію». Але навіть дивацтва герої примудрялися якимось чином використовувати для розшуку. Тобто заняття, які нормальній людині приносили відпочинок від професійної діяльності, для сищика були ще одним стимулятором мозкової діяльності, вправою для розуму. Під звуки скрипки в голові Шерлока Холмса народжувалось рішення не однієї заплутаної кримінальної справи, цьому ж сприяв і нічний спосіб життя Огюста Дюпена.
Дивна річ, очищений від поезії, сухий і точний аналіз може викликати в читачів не менше задоволення, ніж роман про кохання. Це задоволення інтелектуального плану, яке певною мірою притамовує інші емоції: співчуття, ненависть, любовні пристрасті тощо. У літературознавстві до сьогодні точиться суперечка, чи не призвичаюють детективи до жорстокості. На нашу думку, відповідь має бути негативною, оскільки в саму суть детективу закладена ідея справедливості, покарання зла й утвердження добра. Це аксіома, наріжний камінь жанру. До того ж бувають випадки, коли детективні романи не уникають емоційної стихії. Наприклад, вона переважає в першому детективі Уїлкі Коллінза «Жінка в білому» (1860).
Твір читається як хвилююча розповідь про принизливе становище жінки в буржуазному суспільстві, яка за законом після одруження стає власністю свого чоловіка, потрапляє в повну залежність від нього. Саме в недоліках судової системи Англії бачить автор причини, що призводять до людських драм, провокують прояви ницих пристрастей, доводять до злочину.
Власне, єдиного зведеного закону, конституції в цій країні не існує. Її заміняють кілька документів: «Магна карта», яка збереглася ще з XIII сторіччя і навряд чи може відповідати вимогам сучасного судочинства, так само як і невеличкий за обсягом "Білль про права", затверджений в кінці XVII сторіччя; постанови судових інституцій, парламентські акти, урядові постанови тощо. Така безліч джерел призводить до суперечностей, різночитання, перекручень у юридичній практиці. Досвідченому адвокатові неважко знайти акт, який би тлумачив закон на користь клієнта. Але за досвідченого фахівця треба платити чималі гроші. Недаремно відомий англійський письменник Джон Бойнтон Прістлі характеризував
