Вулик - Каміло Хосе Села
Відповідно до такого підходу роман не має сюжету, а становить безкінечну серію коротких фрагментів, що подають миттєві знімки персонажів, їхні стислі характеристики, дрібні сценки, в яких вони задіяні. Сам Села порівнює роман із «годинником, зробленим із багатьох коліщаток і частин». Цей принцип письменник уперше використав у творі «Флігель заспокоєння», який визначив як «роман, зібраний із дрібних деталей, так само як робиться паркетна підлога», оскільки в ньому читач має справу з мозаїкою безіменних персонажів, що живуть відокремлено у своїх келіях, мов бджоли у вулику. На зовнішньому рівні роман «Вулик» поділено на шість розділів і фінал. Дія першого розділу відбувається у кав’ярні «Утіха», власницею якої є донья Роса. У наступних розділах персонажі твору виходять на вулиці Мадрида, де вони втягуються у незначні події, відвідують будинок побачень, пиячать, заробляють дрібні гроші, займаються шахрайством. Через фрагментарність і відсутність звичного змісту роман Сели є прикладом відкритого твору, чия навмисно дезорганізована структура відтворює стан безладу і хаосу, які панували у повоєнному Мадриді.
Значного поширення набуло розуміння «Вулика» як «біхевіористського роману», яке запропонував ще 1952 року критик Г. Буено. Він висунув гіпотезу, що цей твір, написаний з позиції чистого об’єктивізму, з науковою неупередженістю репрезентує персонажів, які позбавлені внутрішнього життя й рухаються тільки під впливом зовнішніх стимулів. Дія роману відбувається винятково у вічному теперішньому часі, оскільки минуле постає як витіснений у забуття трагічний досвід, про який краще не згадувати, а майбутнє також виштовхується зі свідомості, тому що лякає невизначеністю. Гомер Парра зазначає, що «час біхевіоризму завжди теперішній. Теперішнє — це той час, який можна вхопити, це безпосереднє, те, що зв’язує в одне ціле екзистенцію персонажів [...]. Цей теперішній час творять персонажі. Тут ідеться не про об’єктивний час, який можна вимірювати, але про час екзистенційний». У романі «Вулик» читач бачить тільки зовнішні реакції книжкових героїв: їхні жести, вирази обличчя, одяг, і в цьому плані «Вулик» також нерідко називають одним із взірців «кінематографічного роману», адже в ньому Села наслідує прийоми репрезентації реальності, розроблені у кіно: фрагментарність представлення дійсності, симультанність дії, «оречевлення» тілесності тощо.
Проте прочитувати «Вулик» виключно як соціальний реалістичний роман, написаний з біхевіористських засад, було б суттєвим спрощенням насамперед його оповідної структури, адже у творі реалізована множинна наративна перспектива, представлена трьома голосами: 1) персонажів, які спілкуються між собою діалогами, а також висловлюють свої позиції за допомогою монологів, 2) наратора та 3) імпліцитного автора. Наратор наділений всезнанням: йому відомо все щодо інших персонажів, серед яких він існує, він ґрунтовно поінформований і про їхнє минуле, сімейні справи, чутки, що точаться навколо них, матеріальне становище, труднощі, нереалізовані бажання і навіть про їхні сни. Наратор може виражати критичне ставлення до персонажів, про яких розповідає, порівнюючи їх із тваринами й підкреслюючи ницість їхніх інстинктів. Імпліцитний автор висловлює коментарі, не пов’язані безпосередньо з подіями, а також використовує відступи, ретардації, емоційні вигуки, цитує сам себе або іноді прямо втручається в те, що відбувається. Функція персонажів — забезпечувати ефект об’єктивності: вони проголошують неприкриту правду, в той час як всезнаючий наратор та імпліцитний автор інтерпретують реальність за допомогою гумору або поетичних висловів. Таким чином, складна оповідна структура роману «Вулик» спрямована не тільки на те, щоб бути засобом фіксації реакцій персонажів, які відповідають на суспільні подразники, а й є активною творчою і, головне, етичною силою, яка надає тексту твору багатовимірності.
Чимало літературознавців підкреслюють, що «Вулик» — це екзистенційний роман, адже в ньому відображено цілу низку складових ситуації, в якій опинилася сучасна людина: монотонність і зупинка життя, що не має надії, невизначеність долі (згадаймо, що «Вулик» замислювався як перший роман в циклі «Невизначені шляхи»), приниження, відсутність бажання творити, брак бунтарського духу, порожнеча, влада над людиною почуття голоду і сексу, невміння діяти солідарно, комунікаційні розриви. «Вулик» стає метафорою сучасного суспільства, яке побудоване за принципом механічного відтворення соціальних і духовних практик, і в такий спосіб позбавляє індивіда його унікальності. Переведення смислів твору з реалістичного плану в екзистенційний здійснюється за допомогою специфічних підходів до зображення часопростору.
Три головні характеристики часу в романі Сели — 1) абсолютна історична конкретика, 2) затиснення дії твору в обмежений темпоральний відтинок і 3) симультанність. Конкретика часу виражається в тому, що прикмети життя, змальовані у творі, належать тому історичному моменту, яким вони датовані,— це 1942 р. «Вулик» як жоден інший роман іспанської літератури відтворює дух доби завдяки показу речей, способів спілкування, реалій, радіопередач, звичок, прикрас тощо. Паралельно з цим Села веде постійну гру з часом і ущільнює його в проміжок, який налічує лише три дні. При цьому читач так ніколи і не дізнається розгадку двох таємниць, котрі надають руху тому, що залишилось від інтриги: хто вбив донью Марго і що станеться з Мартіном Марко, якщо здійсниться загроза (так само до кінця не відома), про яку йдеться у фіналі. У такий спосіб Села іронічно спростовує звичні способи організації романного сюжету, який традиційно складається із зав’язки, кульмінації і розв’язки.
Ефект симультанності часу в романі «Вулик» забезпечується тим, що Села, прив’язавшись до визначеного історичного моменту й ущільнивши дію до трьох днів, бачить усі події, які відбуваються, одномоментно. Це спричиняє порушення сюжетної хронології. Якщо розташувати розділи так, як дія відбувається насправді, то вийде інший порядок, ніж зафіксовано у творі: Розділ І (день перший, друга половина дня), Розділ II (день перший, пізній вечір), Розділ IV (день перший, уночі), Розділ VI (день другий, уранці), Розділ III (день другий, друга половина дня), Розділ V (день другий, уночі), Фінал (останній день, уранці). Крім того, періодично наратор використовує відступи у минуле або здійснює прориви у майбутнє, для того щоб надати читачу інформацію про те, що відбувається з персонажами.
Г. Собехано, який детально дослідив питання хронозрушень у романі «Вулик», стверджує, що за допомогою такого прийму романіст «прагне віднайти форму екзистенції, обумовленої соціально й історично, чия рухливість розмита, стикається з цілою низкою
