Син - Філіп Майєр
Зазнавши такого жорсткого опору з боку індіанців, мексиканський уряд вигадав новий відчайдушний план колонізації Техасу. Чотири тисячі акрів землі в повне володіння вони пообіцяли кожному чоловікові будь-якої національності, який забажає оселитися західніше річки Сабін. Це був договір, скріплений кривавою печаттю. Що ж до неписаних законів команчів — вони були такими ж прямолінійними. Простими й зрозумілими, як червона кров. Будь-якого чоловіка, що не належав до їхнього племені, — катувати й убивати. Будь-яку жінку — ґвалтувати й убивати. А дітей — або перетворювати на рабів, або всиновлювати. Європейці не надто й охоче відгукувалися на привабливу пропозицію мексиканського уряду. Американців же одразу насунуло в Техас, мов сарани. Їм-бо обіцяна земля була, мабуть, дорожча за їхніх жінок та дітей. Як написано: «Переможцеві дам їсти від дерева життя».
Мій батько тисяча вісімсот тридцять другого року прибув до Матаґорди, де в ті часи загибель від кулі чи томагавка була річчю такою буденною, що на це дивилися лишень як на знак Божий для тих, хто, як написано, «не згубить нагороди своєї». Що ж до мексиканського уряду, то він, злякавшись американської навали, досить швидко перекрив іммігрантам зі Штатів дорогу до Техасу.
Однак таке життя все одно було кращим за жалюгідне животіння в Старих Штатах, де столи багатіїв вигиналися від наїдків, а біднякам діставалися лише мізерні крихти. Не варто вірити офіційним документам, що стверджують, начебто американцям вдалося перемогти у війні за Техас завдяки заможним людям із Остіна та Г'юстона. Нащадки тих багатіїв розпалили свого часу справжню війну в періодиці, намагаючись обілити власні імена та проголосити своїх предків засновниками штату Техас. Але насправді ця земля стала американською винятково завдяки злидарям, до яких належав і мій батько.
Здоровий, дужий шотландець, він разом з іншими такими самими чоловіками воював у битві при Сан-Хасінто. А після війни — працював і ковалем, і зброярем, і землеміром. Він був високий, ставний, мав міцні руки та веселу вдачу. Тож усім, хто ще не знав його добре, здавалося, що він — із тих людей, поряд із якими можна почуватися в цілковитій безпеці. Але згодом більшість із них виявляла, що помилялася.
Батько мій не був побожним (тому, мабуть, я й став язичником). Проте він належав до тих людей, які не мають звички гаяти час. Не знаєш-бо, коли завітає до тебе бабця з косою, — може, і сьогодні. Наша родина спочатку мешкала в Бастропі, вирощуючи кукурудзу й сорго та розводячи поросят. Однак згодом прийшли нові поселенці, які, перечекавши найкривавіші часи, вдерлися до Техасу, щоб «законним» шляхом витурити звідти людей, які воювали з індіанцями й потім обробляли землю, що до того не знала ще оранки. Люди ці — справжні підкорювачі Техасу, більшість із яких була неписьменною, — заплатили за свої здобутки жахливою ціною крові. На той час, коли мені виповнилося десять, я вже власноруч викопав чотири могили. Адже в нашій родині звичними були ночі, коли всі водночас прокидалися від іще ледь чутного цокотіння кінських копит. І знали, що вершник принесе чергову страхітливу звістку на кшталт «нашого сусіда такого-то індіанці зарізали, мов кабанчика на День подяки». І наш батько, перевіривши, чи достатньо в нього набоїв, зникне разом із нічним гостем у непроглядній темряві. Як кажуть команчі, хоробрі помирають молодими. Ці слова цілком підходять і для перших американців, які прийшли до Техасу.
Коли «сорока на хвості принесла» мешканцям Старих Штатів новину про те, що жити в Техасі вже безпечно, почалася нова хвиля переселень. Приїздили люди з тугими гаманцями, що було вкрай вигідно місцевому урядові. І ось одного чудового дня (було це тисяча вісімсот сорок четвертого року) в наші ворота вперше постукав отакий заможненький приходько — типовий міський уродженець, який усе життя вбирався в дорогий одяг та ходив стригтися до перукарні. Його гнідий кінь був нічим не кращим за свого господаря — випещений, мов шляхетна панянка. Він, бачте, їв тільки зерно. Адже від трави в нього боліли копита.
Минуло якихось два місяці — і в Смітвіка, одного з наших сусідів, відсудили земельну ділянку. А трохи згодом зі своїх володінь були витурені Горнсбі та Мак-Леод. Адвокатів тоді до Техасу наїхало стільки, що хоч греблю ними гати. Тож через декілька років усі першопоселенці, втративши свої паї, змушені були просуватися далі на захід, де досі панували індіанці. А товстосуми, розташувавшись на «законно» відібраній землі, вже плели змову щодо того, як же їм зберегти власне право на володіння чорношкірими рабами. На Півдні, мовляв, могло відбуватися що завгодно. А Техас — це Захід, і тут — свої закони.
До нас ці «шляхетні» багатії теж знайшли спосіб прискіпатися: помітили, що в моєї матері дещо смаглява шкіра, та й узялися торочити, мовляв, ця жінка — окторонка. Насправді ж моя мама не мала ані краплі негритянської крові. Походила вона з давнього кастильського роду, тому й шкіра в неї була трішки темнішою, ніж у «блідолицих». Але ж риси її обличчя були тонкими, як у всіх європейців. Утім, спробуй-но щось довести цим адвокатам.
Тож тисяча вісімсот сорок шостого року ми перебралися на індіанську територію, оселившись біля річки Педерналес (то були мисливські угіддя команчів). Дерева тут не знали, що таке сокира. Земля була чорною й пухкою, а тварини — здоровими та вгодованими. Трава подекуди сягала дорослій людині грудей, і навіть найстрімкіші гірські схили рясніли дикими квітами. Геть несхожою була ця місцина на ту кам’янисту пустелю, яку з неї потім зробили і яка залишається такою понині.
Дикі тварини — кабани й мустанги — досить близько підпускали до себе людей, і тому їх легко було заарканити. Тож за рік ми вже мали близько сотні голів худоби. Запасатися м’ясом було напрочуд легко — лови собі яких захочеш тварин: оленів, ведмедів, білок (подекуди траплялися буйволи). Птахів — індиків і качок — теж було вдосталь. У річці плавали черепахи й різноманітна риба. А якими смачними були дикі плоди — сливи, хурма, виноград (а про дикий мед — і казати годі)! Багатющою на життя була ця земля, поки люди не перетворили її згодом на страшну пустку!
А до того там не життя було б, а казка, якби не одна «невеличка» проблема: на цій землі, як було вже сказано, панували команчі. А вони, як ви вже знаєте, знімали скальп із кожної білої людини, котру їм лишень удавалося впіймати.
