Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
Дорога до школи займає не більше п’яти хвилин, Ірина подумки розподіляє її на три частини. Перша – від будинку і до майданчика, який колись давно, мабуть, планували перетворити на футбольне поле, а тому залили асфальтом, але потім щось завадило, і тепер асфальт у багатьох місцях потріскався, пропустивши крізь себе вперті стеблини бур’янів, а подекуди ще тримався, опираючись якимось невидимим, схожим на вулканічні, процесам. Слідами цієї затятої боротьби стали невисокі асфальтові горбки, котрі влітку розм’якшувались і нагрівалися, були схожими на пластилін і пахли підгорілою сіллю.
Це найдовший етап шляху. Потім Ірина повертає ліворуч і мусить пройти тротуаром вздовж п’ятиповерхового будинку, за рогом якого вже видно школу. Тут її кроки сповільнюються. Вона зупиняється біля великої калюжі, яка рідко пересихає, уважно розглядає пом’якшені нечіткі контури вербових гілок у воді, а іноді зриває кілька листків, кидає їх на воду і підштовхує гілкою, чекаючи, аж доки ті зупиняться. Потім не менш уважно розглядає вікна п’ятиповерхових будинків по обидва боки дороги. Іноді вона зустрічається поглядом із жінкою у вікні третього поверху, яка у цей час завжди розсуває штори, вони посміхаються одна до одної, й Ірина відчуває себе затишно. Ця їхня змовницька посмішка стає для обох знаком, що день почався, і почався правильно, далі все повинно йти так само добре – з посмішками та короткими медитаціями над листям у калюжах. Часом Ірина зупиняється і кілька секунд чекає, бо вікно все ще зашторене. А іноді бачить у вікні жінку, яка стоїть, спершись руками на підвіконня, і думає про щось своє, потім дивиться на Ірину, посміхається і зникає.
Цей другий етап дороги Ірина любить найбільше, точніше, не любить найменше, бо в дорозі до школи немає нічого приємного. Повернувши за ріг одного з будинків, вона втрачає з поля зору свій під’їзд і аж до наступного повороту опиняється у сліпій зоні, невидимій ні з вікон її квартири, ні зі шкільних вікон. Тут вона сама собі господиня і якусь мить відчуває певну свободу, позбавлення від тиску дрібних, але нав’язливих необхідностей, які навалюються на неї щоранку вдома та в школі. Тут ніхто не може сказати їй, що стежити за траєкторією руху листка у воді – це неповажне заняття, особливо у момент, коли запізнюєшся до школи, ніхто не може заборонити їй цієї маленької приємності, вирваної з відлагодженого конвеєра безрадісних ранкових ритуалів. І в ті дні, коли їй не вдається зупинитися біля калюжі, вона відчуває себе якось не так, неспокійно і нервово. Це трапляється, коли калюжа пересихає або ж якщо Ірина йде до школи не сама. Їй не хочеться нікого посвячувати у свою маленьку таємницю. Тому іноді, коли однокласниці пропонують зайти за нею вранці, Ірина погоджується, але потім вибігає з дому на кілька хвилин швидше домовленого часу і чекає біля калюжі, аж доки її наздоженуть.
Останній, третій шматок дороги найнудніший. Треба перебігти через стадіон, потім зайти на шкільне подвір’я і злитися з натовпом, який штурмує двері.
Тепер, коли після закінчення школи минуло вже більше десяти років, Ірині деколи сниться її ранкова калюжа, але чомусь відразу біля неї з’являється паркан, дірява, давно не фарбована сітка, що відділяє стадіон Ірининої школи від території, на якій стоїть сусідня школа, у номерах цих шкіл три шістки на двох, а крім цього ще багато інших схожостей, хоча всі інші чомусь неприємні.
Наприклад, запах пригорілого молока, в якому складно розпізнати саме молоко. Вдома пригоріле молоко пахне зовсім по-іншому. Воно зберігає певну апетитність попри відчутний специфічний присмак. У цьому запахові легко відділити два основних складники: ядучу і чіпку пересушеність, яку потім ще довго відчуваєш на одязі, у волоссі, на зап’ястях, і масну круп’яну важкість молочної піни, яка примудряється вислизнути у вогонь у найнесподіваніший момент, ніби саме з цією метою – відокремитися від згорілого. Молоко, яке їх примушують пити на першій перерві, ніколи не пахне апетитно. І не через те, що у шкільній їдальні під час першої перерви завжди пахне пригорілим. Цей запах не має нічого спільного з молоком, яке вони п’ють, адже його ставлять на стіл у запечатаних кружечками фольги літрових пляшках, що їх відкривають й розливають вміст по склянках чергові учні. Мабуть, це запах пригорілої рисової, манної, перлової, вівсяної каші, яку тут готують на сніданок, або чогось іншого, куди щодня додають молоко і щодня не встигають допильнувати пінку. Ірині заважає у молоці якийсь дивний присмак, який вона не може співставити ні з чим їстівним, а лише з ганчіркою для миття посуду. Пригорілою ганчіркою для миття посуду. Ірина не може примусити себе випити це молоко, але процедура обов’язкова для всіх і відмовитися від неї не можна. Тому Ірина робить як усі – покірно йде до їдальні у колоні по двоє, бере з таці склянку з молоком, тримає її деякий час у руках, а потім ставить на стіл поміж іншими недопитими та неторкнутими. У цьому є щось принизливе й водночас зверхнє, їй незручно перед тітонькою у високій білій наколці, яка докірливо хитає головою, дивлячись на Ірину. Дівчина уявляє, як важко було нести залізні ящики, повні літрових пляшок, гріти ці пляшки у воді, аби молоко було теплим, розставляти склянки і пляшки на таці й розносити по всьому залу їдальні. Даремність усіх цих чужих зусиль, яку вона, Ірина, ігнорує, примушує її відчувати провину, але в них, як і в неї, немає вибору – вони мусять щодня виконувати цю непотрібну роботу, а вона – відчувати себе незручно.
Потім чергові складають все назад на таці, а той, кому сьогодні випало мити посуд, виливає молоко до велетенської прямокутної мийки, до дна якої, здається, неможливо дотягнутися. Ірина так ніколи й не бачила цього дна, завжди прикритого брудною водою і засипаного залишками їжі. Але їй
