Мері та її аеропорт - Євген Вікторович Положій

Усі тутешні чоловіки стверджували, що саме в цьому місті живуть найкрасивіші жінки у світі. Проте Герман філософічно ставився до цієї аксіоми. Він не бачив іще жодного міста, де б чоловіки стверджували протилежне. «В нашому місті найкрасивіші жінки» автоматично означає «ми володіємо найкрасивішими жінками, отже, ми — найкрутіші чоловіки!»

Але симпатичних дівчат та жінок тут справді було багато, і справді чимало з них виїжджали за кордон. Але лише одиниці досягали вершин професійної майстерності, тобто ставали висококваліфікованими ілюзіоністками. Це тонка, складна і дуже відповідальна робота. Одна помилка — і може розбитися людська доля, а можливо, і не одна. Суть професії полягає у тому, що ілюзіоністка має не одного-двох-трьох постійних коханців-клієнтів водночас, а мінімум шість-сім. Точна їх кількість вираховується за кількістю мобільних телефонів у ілюзіоністки. Мобільний телефон — перший з аксесуарів, який дарується клієнтом, ознака підвищеної інтимності стосунків. «На цей телефон тобі телефонуватиму лише я, домовилися, люба?» Чому б і ні, бовдуре? Кожен із коханців каже їй приблизно таке: «Крихітко моя, я знаю, що у твоїй країні на тебе чекають хвора мама і багато молодших братиків та сестричок, які хочуть їсти. Я розумію, що тільки безпросвітні злидні спонукали тебе зайнятись тим, чим ти займаєшся тут. Я також знаю, що ти ніколи не кинеш цього доти, поки напевно не знатимеш, що твоя велика родина не жебракуватиме. Скажи мені, скільки ти заробляєш за ніч? Я буду давати тобі гроші, але за умови, що ти кохатимеш мене і спатимеш тільки зі мною. Ти згодна?» Звісно, вона була згодна. Чому б і ні, бовдуре? І він дарував їй мобільний телефон, на який дзвонив тільки він. Усе, що їй потрібно тепер, — створити для цього чоловіка ілюзію кохання. І чим дужче закохується, тим більше зиску вона з нього має. Тому — ілюзія, тільки ілюзія того, що вона його кохає, що він — один-єдиний для неї в усьому світі. Чоловікам завжди не вистачає кохання і тепла, вони так до цього незвичні, а наші дівчата — такі прекрасні актриси. Але західні чоловіки не тільки благородні, але й дуже зайняті. Тому незабаром з’являється вільний час, який можна використати ще для однієї ілюзії, потім ще і ще, таким чином, через півроку вони стають професійними ілюзіоністками, здатними без проблем і зайвих вагань створити ілюзію щастя і кохання як для одного чоловіка, так і для кількох водночас. Більше мобільних телефонів — більше ілюзій — більше грошей та подарунків. Отже, одвічні аматорські жіночі забави наші дівчата першими поставили на професійні рейки. Рейки розгалужувалися так само часто, як дівчата розводили ноги.

Старша із сестер Кальченків, хоча він і бачив її лише кілька разів, дуже подобалась Герману. Інколи перед сном він мріяв про неї.

Герман натяг ковдру на голову і заплющив очі. У квартирі не було холодно, але вставати зовсім не хотілося. На столі лежали книжки, мобільний телефон, пульти від музичного центру й телевізора і чекали рухів господаря.

У двері подзвонили. Надягати халат і йти відчиняти не було ніякого сенсу, він ні на кого не чекав. Скоріш за все, це наглядачі «Водоканалу» чи «Обленерго», які розносили рахунки, або чергові жебраки-шахраї. Хай там як, нічого втішного він для них не мав, а рахунки йому завжди передавав сусід по поверху, старий партизан Андрійович, квартира напроти по діагоналі. Старому було далеко за сімдесят. У будинку взагалі мешкали люди переважно похилого віку.

Герман познайомився з Андрійовичем, коли той ремонтував замок; на вхідних дверях висіла червона табличка «Тут мешкає ветеран Великої Вітчизняної війни». Із замком Андрійович шурхався майже цілий день, але двері все одно відчинялись і зачинялись погано, процедура була досить гамірною, зі скрипами й грюками. Його дружину Герман ніколи не бачив, тільки чув її голос із глибини квартири. Зате часто бачив пса, з яким сусід не розлучався, — просто Іван Бунін на схилі життя. Це був не якийсь там дрібний мопс, такса або дворняга, а справжній бультер’єр. Цього факту Герман ніяк не міг второпати — образ собаки-вбивці не хотів в’язатись у його свідомості з образом тихого дідуся-партизана. Щось було не те: чи то буль — неадекватний, чи то старий — не такий уже й тихий, як здається.

Дзвонити нарешті перестали. Герман почув, що незвані татари тепер турбують Андрійовича — гавкіт пса, гуркотіння замка й дверей, діалог, не розібрати, що до чого, але голоси впевнені й вимогливі, отже, точно носії рахунків.

Герман постарався згадати, що йому наснилося. Але пригадувалися лише фрагменти: чиясь тонка рука, обличчя дівчини (не Мері); будинок, навколо нього — рів із водою, красивий вигнутий китайський місток… відчуття, що повертаєшся додому… Поки все. Більш нічого. Легка туга у серці, відчуття покинутої давно, сотні років тому, домівки. Безнадійність пошуків дороги — це, мабуть, усе, що він міг залучити зі сну до свого активу. Десь посеред дня він обов’язково згадає, що цей будинок сниться йому вже вкотре.

Герман перевернувся на лівий бік. Треба сходити до туалету, випити склянку води, потім можна трохи почитати. Ні, ще треба викурити сигарету. І сьогодні можна обійтися без гантелей.

Знову хтось ішов сходами. Для неділі сьогодні в під’їзді було напрочуд неспокійно і гамірно. На перший погляд цей будинок здається дуже затишним, але якщо недільним ранком лежати мовчки і прислухатись…

У першу ніч після переїзду Герман довго не міг заснути. Нарешті, десь о п’ятій, його таки охопив сон. Та виспатись не вдалося — славен[1] України, який увірвався в кімнату навіть крізь двоє металевих дверей, здався Герману чомусь дуже схожим на славен Радянського Союзу, який він ненавидів саме за звичку лунати по радіо о 6.00. Хто із сусідів умикає радіо на повну гучність з ночі, і кого йому ненавидіти, Герман так і не зрозумів.

Він згадав своє здивування, навіть розпач, коли наступного дня біля