Ой ти, хвиле, синя хвиле! - Мартін Андерсен Нексе

Невеличке містечко такі випадки завше сприймало не вельми прихильно. Проте цього разу сталося диво дивне: люди боялися гудити Марту. То був незвичайний випадок, вони добачали за ним якусь таємничу силу й поставилися до дівчини поблажливо. Знайшлося навіть кілька молодиків, що й тепер згодні були одружитися з нею.

— Приставай, дівонько, не чекай на те, чого ніколи двічі не буває. Бери своє щастя, як воно йде до тебе, — радили їй старі жінки. — Нема нічого в світі зрадливішого за море. Це тобі всяка з нас скаже. Виходь заміж, і твоя дитина матиме батька.

Марта нічого не відповідала, тільки ткала ще заповзятіше в перервах між тими умовляннями. Навіть із самого її стуку знати було, що вона твердо надумала виховувати свою дитину сама.

Народився хлопчик. Іншого батька, опріч моря, він не знав і невдовзі звик до цієї думки. Коли він трохи підріс, то спитав матір за батька, та вона тільки мовчки показала на море. А як хлопчина пробував вичитати відповідь у її ласкавому погляді, то й там бачив море, таке безмежно широке, яке можна угледіти тільки в обвіяних вітрами блакитних очах рибальської доньки.

Хлопчик змалку полюбив море. Він був такий самий потайний, як його мати, і, щойно навчившись лазити, цілі дні проводив коло води. На горищі він знайшов старі, ще бабині, ночви, залазив у них і плавав коло берега. Часто ночви переверталися догори дном, і мати, що поглядала за дитиною у вікно, відкладала човника й чимдуж спішила витягти хлопця з води, поки він не захлинувся. Але жодне з них не гнівалося на море за такі капості.

В школі Мартин хлопчик не визначався великими успіхами. За здібних учнів там вважали тих, хто вмів вивчити напам’ять кілька друкованих пісеньок, а до таких речей хлопець не мав замилування. В класі він забирався в свій куток на задній лаві й намагався поводитись якнайтихіше, там усе було йому чуже. З дітьми він також не грався. Учитель не морочив собі голову хлопцевою освітою, а полишив його набиратися розуму від сусіди на лаві.

Зате поза школою він міг хоч кого переважити. В містечку все визначало море: і дитячі забави, й роботу дорослих людей. А море хлопець добре розумів. Він швидко навчився керувати човном, як правдивий рибалка, й знав таємні закони міграції риби, бозна звідки, але знав, наче сама природа наділила його таким інстинктом. Два чи три багатії в містечку завше зверталися до нього, як улаштовували в себе кликаний обід: вугрів і щук він хоч коли міг добути.

На щастя, він ніколи не вчив зоології, а тому знав, що пструг, окунь і щука — риба прісноводна, але в Балтійському морі так мало солі, що більша риба ц там виживає, вона спливає догори черевом лише тоді, як попаде в протоку Зунд коло острова Вен. Однак ікринки й малеча можуть жити тільки в прісній воді. Тож ранньою весною дорослі самиці й самці кидаються по всьому Балтійському морі, шукаючи прісної води, поки натраплять на гирла річок Борнгольмського побережжя. Ними вони пливуть проти води до боліт і озер класти ікру.

У школі йому добряче перепало б за такі неприпустимі знання, коли б він з кимось ними поділився. Зате поза школою вони ставали йому у великій пригоді. Він докладно знав, коли риба починає йти, і того, хто добре ладнав з ним, обіцяв збудити чудового весняного досвітку десь годині о третій і взяти з собою на окунів чи щук.

Проте здебільшого хлопець волів бути сам. Його мати посідала особливе становище, і він вірно ділив його з нею. Вона жила тільки своїм верстатом і хлопцем, якого їй подарувало море; варто було Марті лиш трішки звести голову, і вона бачила весь свій світ — сина в батькових, так би мовити, обіймах.

Розмовляли вони між собою мало: обоє були небалакучі. Але в них був свій власний спосіб триматися одне з одним і боронити одне одного, що викликав пошану в інших людей. І вони були щасливі! Марту одне лишень непокоїло: що з’явиться батько й забере від неї хлопця.

Її страх не був марний: ще навіть не конфірмувавшись, Петер лишив матір і втік у море. Хлопець, мабуть, відчував, що по-доброму його не відпустять, а він будь-що хотів у море, тому втік уночі. Спочатку гадали, що він утонув; його човна знайдено якось перекинутого коло берега. Але потім виявилося, що він утік на вітрильнику: їх під час берегового вітру повно закидає кітвицю коло узбережжя.

Зовні в Марти не видно було ніяких змін: життя її пливло рівно, як за годинником, вона й далі робила свою роботу і ні з ким не ділилася своїми думками. Та однаково знати було, що вона тужить. Журба точила її зсередини. Смуток її був тихий, безмовний, як у тварини; він не поменшав, коли Марта довідалася, що син не втонув, а десь товчеться в кращому світі. Бо ж так чи так море його таки забрало, вдома хлопця не було! З Мартиного димаря й далі курилося, вона їла й пила, як і перше, навіть погладшала, стала огрядна й неповоротка. Одначе хоч і дивно, а вона чахнула, танула зсередини.

Тому, хто тікає з дому шукати кращої долі, найтяжче доводиться спочатку, і Петер, зважаючи на всі обставини свого від’їзду з дому, очевидно, вирішив не давати про себе чутки, поки не зможе повідомити доброї новини. Двічі, з перервою в кілька років, доходили вісті, що Петер їде додому з грішми в кишені і збирається скласти іспити на штурмана, і тоді Марта трохи оживала. Та Петер так і не з’являвся, й розчарована мати ще дужче байдужіла.

Вона дедалі довше сиділа коло вікна, а потім уже зовсім не покидала його, водно дивилась на море. Часом за давньою звичкою стукала верстатом, але пряжі на ньому не було. «В неї поламалася вся машинерія», — казали рибалки, що йшли повз хату й бачили Мартине застигле обличчя, прилипле до шибки. Так вона сидячи й померла.

Звістка про материну смерть застала Петера в Гамбурзі, саме тоді, як його от-от мали геть обчистити втретє. Приніс