Загублений в темряві - Topaz

— Це пастка, — прошепотів він собі під ніс.

Раптом зліва щось загорілося. Він обернувся і побачив ще одну фотографію, що повільно спалахувала в повітрі. Дмитро підійшов ближче, зупинившись на мить. На цьому знімку була зображена темна кімната з дзеркалом. У дзеркалі стояв він сам, але щось за його плечем ворушилося.

— Ходи сюди... — пролунав голос із фотографії. Він був жіночим, м'яким і жахливо знайомим.

Дмитро побачив, як стіни починають виростати навколо нього. Його тіло ніби засмоктувало у фотографію. Він спробував кричати, але звуку не було. Дзеркало перед ним раптом стало єдиним джерелом світла.

У дзеркалі він побачив себе, але не в своєму одязі. Він був у тій самій позі, що й фігура на фотографії: розширені очі, обличчя перекошене від жаху. Зі спини, мов хмара, насувалася тінь.

Із дзеркала до нього протягнулися руки.

— Ласкаво просимо, Дмитре, — сказав знайомий голос із його власних губ.

Світ навколо нього потьмянів, і останнє, що він почув перед тим, як усе зникло, були власні кроки, що віддалялися
Темрява огорнула Дмитра, і він відчув, як падає, ніби крізь нескінченну прірву. Коли він нарешті зупинився, все навколо залило яскраве біле світло. Очі засльозилися, і Дмитро заплющив їх, намагаючись адаптуватися до раптової яскравості.

— Дмитре, — пролунав м'який голос, цього разу зовсім поруч.

Він обернувся і побачив жінку. Її обличчя було до болю знайомим, але згадки про неї чомусь вислизали з його пам’яті. Вона тримала в руках ту саму фотографію, що Дмитро стиснув до крові кілька хвилин тому.

— Що це все? Де я? — він насилу вимовив.

Жінка сумно посміхнулася й підійшла ближче. Її риси стали чіткішими, і Дмитро раптом зрозумів: це була його мати. Така, якою він пам’ятав її ще в дитинстві, до того, як вона зникла багато років тому.

— Мамо? Це... це не може бути. Ти... ти ж мертва.

— Так, Дмитре. Але й ти вже мертвий.

Серце чоловіка стислося. Він роззирнувся. Світло знову почало тьмяніти, навколо з’являлися обриси кімнати — його власної квартири. На підлозі лежав він сам, нерухомий, із широко відкритими очима. В руці затиснута фотографія, а на обличчі застиг вираз жаху.

— Це... ні, це неможливо! — Дмитро в паніці повернувся до матері, але її вже не було. Натомість перед ним стояла та сама постать, безлика й химерна, що переслідувала його.

— Я ж казав залишити фотографію, — прогарчав низький голос. — Тепер ти — один із нас.

Дмитро відчув, як його тіло починає зникати, розчинятися в повітрі, стаючи частиною чогось більшого. Він спробував кричати, але звук не виходив.

Раптом він опинився у своєму кріслі, в тій самій кімнаті. Все виглядало звично, але час, здавалось, зупинився. Фотографія лежала на столі перед ним, і тепер на ній була зображена не тільки його квартира, але й він сам, застиглий у цьому ж кріслі.

Коли він простягнув руку, щоб забрати фото, дзеркало на стіні відбило його відображення. Але відображення більше не відповідало йому. Воно зловісно посміхнулося й промовило:

— Тепер твоя черга спостерігати.

Світ застиг, а Дмитро залишився, ув'язнений у своїй кімнаті, у фотографії, у власному відображенні. А нові кроки вже лунали у коридорі.

 

Кінець