Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу… - Наталія Дурунда

свої тридцять дев’яті іменини. З самого дитинства все робила правильно. Можливо тому й досягла чималого успіху. Відмінно закінчила школу, потім університет з червоним дипломом, далі — блискавична швидкість на кар’єрній драбині. Сьогодні обіймає високу посаду директора департаменту охорони здоров’я обласної адміністрації однієї із західних областей України. У такому віці — то майже захмарна посада. Досягти її самотужки — не просто, навіть, якщо ти й розумна людина. Тому деякі доброзичливці пов’язували стрімкий успіх Майї з покровительством батька Матвія Власова — колишнього очільника обласного управління міліції. Проте в професіоналізмі молодої дівчини ніхто не сумнівався. Щораз, довіряючи їй все вищу посаду, керівництво й на мить не сумнівалося, що справиться, не підведе. Так воно й було. Адже відповідальності у неї могли повчитися навіть бувалі посадовці. У будівлі адміністрації вікно її кабінету не раз згасало останнім.

— Пощастило вам з начальницею, — відверто заздрили її підлеглим службовці інших структурних підрозділів. — Стільки тягне на своїх плечах, майже всі ключові питання тримає на особистому контролі, нічого не пропускає.

— А що їй залишається? — таємно пліткували на спільних посиденьках за вранішньою кавою інші. — Вона ж одинока. Вже майже сорок на плечах, а навіть ні з ким не зустрічається. Могла б хоч дитину собі народити.

— Правду кажете, — звучало у відповідь. — Батька торік поховала. Мати також немолода… Біда та й годі.

Справді, в житті Майя досягла всього, про що може мріяти проста смертна людина: посада, достаток, власне житло, дороге авто…

Друзі? Так і подружки є. Кілька дівчат з медінституту. Раніше, правда, частіше спілкувалися, весело проводили час, разом відпочивали. Та з роками компанія потроху розпадалася. Кожна ще знаходила час ненадовго забігти в ресторанчик чи в сауну, щоб викласти наболілі теми, але за годинку-дві сімейні жінки поспішали додому. У кого чоловік суворий, у кого діти плачуть. Найстійкіші, кого вдома не контролювали, залишалися до кінця. Та їх з кожним роком меншало.

Та й якось воно дивно складалося: деякі дівчата з дружньої компанії хоч і були ще не заміжні, але на кожній зустрічі розповідали про нові стосунки, симпатії, кохання. Тільки найуспішніша Майя мовчала. Після посиденьок верталася в пусту, дорогу, простору квартиру де її зустрічали німі стіни. Навіть домашнього улюбленця не заводила, бо ж робочий день ненормований, хто догляне? Там мовчки, інколи навіть не вмикаючи світло, сідала на диван, обіймала коліна руками й давала волю почуттям. Трохи оговтавшись, не забувала перед сном зателефонувати матері, побажати спокійної ночі. А зранку знов одягала маску успішної леді, знаходила в собі сили посміхнутися й з’явитися на роботі в чудесному настрої.

Усі дивувалися. У чому ж причина самотності? Майя ніколи не була сірою мишкою: яскрава блондинка з небесними очима, завжди душа компанії, струнка підтягнута фігурка, нічого зайвого, вишуканий смак у дорогому одязі, природно хвилясте волосся цікаво лягає стильною стрижкою подовженого каре, коли посміхається — на щічках з’являються симпатичні ямочки. Така просто не може не подобатися чоловікам. Однак жінка відверто тримала дистанцію, ніби колючим дротом загородилася. Вона наче й прагнула зустріти того єдиного, але чогось боялася. Більше одного-двох побачень стосунки, як правило, не тривали. Партнер віддалявся, все закінчувалося так і не почавшись.

Останнім часом Майя все частіше задумувалася про народження дитини.

— Сорок років — критична межа репродуктивного віку, — повчала однокурсниця-гінеколог Єва Євтухова. — Чого чекаєш?

— Принца на білому коні, — боляче усміхалася Власова, одягаючись після огляду. — Ти ж знаєш, будь від кого я не народжуватиму.

— Ага, почекай ще років зо два і можеш на цьому питанні хрест ставити, — відповідала подруга. — Геть з голови правильну поведінку й мораль! — сердито повчала. — Візьмися за розум, вибери чоловіка й повний уперед. Тобі ж не ділити з ним ліжко усеньке життя. Головне, щоб здоровий, симпатичний, решта — пусте.

— Я подумаю, — важко погоджувалася Майя.

Вона розуміла: подруга має рацію. Якщо досі в її душі ще жевріла бодай якась надія на кохання — зараз ситуація майже критична. Чого-чого, а залишитися самотньою до самісінької старості не хотіла. Народити треба за всяку ціну.

Сьогодні її черговий день народження. Тридцять дев’ять років! Критична межа безжалісно наближається, як той водоспад, що снився уночі.

Так дивно. Майя в житті не бачила снів. Навіть заздрила людям, які приходили на роботу й у захваті розповідали кольорові нічні фільми з пам’яті. Сама не уявляла, як це.

Аж ось: ріка. Вона пливе у човні, має довге волосся, як у студентські роки. Ще трохи — і впаде у бурхливий страшний водоспад. А вовк? Його чорні, як найтемніша пекельна темрява, очі навіть зараз бачить, якщо заплющить свої.

Залишилося тільки з головою скочити у водяне провалля. Але Єва, дай їй, Боже, здоров’я, своїм вранішнім телефонним дзвінком усе зіпсувала.

— Після роботи зустрічаємося у ресторанчику, — нарешті докінчила свою світанкову вітальну промову Євтухова. — Наші дівчата все скажуть там. Не запізнюйся.

— Дякую, буду, — якось машинально відповіла іменинниця й виключила слухавку. — Не з-запізнюйся, — сумно повторила. — Аякже, ви ж довго не сидітимете. Поцілуєте, привітаєте, нашвидку повечеряєте — і до своїх других половинок помчите. — Ще б витримати сьогоднішній день на роботі, — уголос думала, задивившись на стелю. — Щирі й нещирі посмішки, формальні вітання, мільйон дзвінків, доки усі не поставлять у своєму календарику галочку, що виконали обов’язок — не забули, поздоровити.

Піднялася. Сіла на ліжку. Обняла голову руками.

«Тридцять дев’ять, — стукало у скронях. — Наступного року злощасний ювілей — сорок. Це вже, як смертний вирок, звучить. Треба щось робити. Негайно. Все, що завгодно, тільки б народити. Решта, як каже Єва, пусте».

— Як це ти не можеш залишитися хоча б до десятої? — мимоволі почула розмову подруг Майя, коли після роботи заїхала в ресторан, як і домовлялися. Це Валерія Тетеренко сердито з’ясовувала у Поліни Лісової. Остання в черговий раз розійшлася з громадянським чоловіком, і зараз була вільна. Тому вся надія на сьогоднішній вечір у компанії була саме на Поліну. Вона мала залишитися з іменинницею наче чергова у класі після уроків, коли всі помчать додому.

Майя ще не встигла підійти. Почувши розмову, зупинилася за великою квіткою-деревом,