Щастя Ругонів - Еміль Золя

Це особливо стосується до початкового періоду його біографії. Хрестоматійно відомі факти злидарської юності Золя. Еміль утрачає свого енергійного батька, не досягши ще семи років. Вони жили тоді у невеличкому південному місті Ексі, де за сміливим проектом Ф. Золя мав будуватися громадський канал. Осиротіла сім’я видатного інженера відразу почала бідувати, переслідувана місцевими лихварями, виснажена судовими позовами. З вигідного будинку в центрі перебралися на околицю, оселилися серед нужденних ремісників і поденників. Вісімнадцяти років Еміль переїздить до столиці на кошти від продажу меблів у Ексі. Він двічі провалюється на бакалаврських іспитах і, як це не дивно, дістає «нуль» саме з літератури та мови. Деякий час працює клерком у доках. Без кінця міняє одну злиденну мансарду на іншу, відповідно до своїх коштів. Як писав у той час Золя своїм друзям у Екс, його «турбує шлунок і майбутнє». Золя голодує і мерзне. Закоханий у літературі він мусить відмовитися від абонементу в читальному залі. Часом, віддавши у заклад верхній одяг, він по кілька день залишається в ліжку, годуючися черствим хлібом. Майбутній приятель Золя Гі де Мопассан розповідав: «Золя тоді частіше ходив до ломбарду, ніж до ресторану».

Колоритніше про це розповіли автори сценарію «Життя Золя» (Гайнц Гералд, Теза Герцег, Норман Райн). 1862-й рік. Золя в бідному одязі, майже в лахмітті, заходить до бістро, де зустрічається паризька богема. Офіціант викидає його на вулицю, бо юнак заборгував хазяїнові кілька франків. Сценаристи вірно відчули бунтарський настрій молодого Золя. У відповідь на зловтішну розповідь одного з відвідувачів шинку про те, як поліцаї гнали до тюрми Сен-Лазар бездомних волоцюг, заарештованих на Центральному ринку, герой фільму вигукує з болючою іронією: «Це справді обурливо! Ці обідрані мерзотники вчинили злочин. Вони замерзали, вони насмілювалися голодувати… Я буду скаржитися урядові!»

Щось подібне міг справді сказати літератор-початківець. Бо приблизно в той же час глава великого паризького видавництва Ашетт, де Золя працював експедитором, назвав новелу свого службовця «Сестра бідних» «бунтівничою». А перший роман Золя «Сповідь Клода» (1865) був переданий на розгляд генеральному прокурору у зв’язку з обвинуваченням автора в порушенні громадського спокою і зневазі до суспільної моралі.

Наївно було б йняти віру тим зарубіжним «золязнавцям», що запевняють нас у «аполітичності» творця «Ругон-Макарів». Не можна довіряти й самому письменникові, який теж нерідко кидав фрази про своє презирство до політики і небажання втручатися до неї. Це правильно лише в тому розумінні, що знаменитий романіст ніколи не належав до жодної партії, як це часто бувало з чесними літераторами Заходу, що гребували буржуазною політичною кухнею. В кінці 70-х рр. Золя з інтелігентного пролетарія перетворюється завдяки своєму таланту і неймовірній працездатності на заможну людину. Він володіє тепер капіталом у кількасот тисяч франків. Йому належить не лише розкішно умебльоване приміщення в Парижі, а й чудовий заміський маєток Медан. Друзі, яких він залюбки приймав у Медані, жартома називали тепер прославленого романіста «товстим Золя». Сміючися, вони казали, що за обідом він їсть «за трьох письменників». Золя компенсував себе за голодні роки на горищах… Однак він ніколи не обростав інстинктами заповзятого власника. Гроші вільно збігали «йому з-під рук на дружні зустрічі, на подорожі, на збирання документального матеріалу для нових книжок. Після смерті цього титана праці його вдова віддала — Медан під дитячий будинок.

Завоювавши світову славу і забезпечене становище, Золя ніколи не переставав конфліктувати з суспільством власників. Протягом цілого життя йому судилося зносити люті нападки реакційної критики. Як писав Золя в одному з своїх нарисів, щоранку, розгортаючи газету, він готувався проковтнути нову «жабу» — новий наклеп, нове безглузде обвинувачення.

Золя, автор «Розгрому» — роману про Францію 1870–1871 рр., — не зрозумів значення Паризької комуни. Він не був наділений кругозором знайомого йому письменника-комунара Жюля Валлеса, який, навіть описуючи загибель Комуни, вірив у неминучість нової пролетарської революції у Франції. Позитивний ідеал Золя, сформульований у його останніх серіях «Троє міст» (1894–1898) і «Четвероєвангеліє» (1899–1903), не сягав далі своєрідної концепції утопічного соціалізму. Але разом з тим Золя, який щиро захоплювався чудовим талантом Флобера, був засмучений тим, що той «відкидав епоху, в якій жив». Творець «Ругон-Макарів» з напруженою увагою стежив за політичним, економічним і культурним життям судив свій час пристрасно, сміливо і в міру свого розуміння глибоко.

Енгельс цілком справедливо поставив «Людську комедію» вище прози Золя. А проте ніхто не міг би заперечити, що видатний художник-реаліст кінця XIX ст. пішов далі від Бальзака в рішучості конкретно-політичних оцінок державного устрою свого часу.

Тому не можна вважати за випадкове мужнє втручання Золя до справи Дрейфуса, яка мобілізувала кращі сили французької демократії 90-х рр. на боротьбу проти блоку монархістів, клерикалів, воєнщини і націоналізму. Звичайно, не легко було письменникові-професіоналу перейти з свого затишного кабінету до зали суду. Важко було, не маючи жодного досвіду політичної діяльності, виголошувати там громові промови, вимагаючи притягти до відповідальності не лише реакційний генералітет, а й сам уряд Третьої республіки. Страшно було, мабуть, зустрічати на вулицях Парижа оскаженілий натовп, готовий розірвати тебе на шматки, спалити, кинути в Сену. Неприємно опинитися перед загрозою тюремного ув’язнення, пережити лондонське вигнання. Та на всі загрози ворогів, на умовляння друзів бути обережним скромний «плугатар літературної ниви» відповідав: «Яке значення має одна людина, коли залишається жити ідея?»

Золя у 1898-му «розворушив сумління світу». На боці Еміля Золя вся європейська інтелігенція і проти нього все, що є паскудного і непевного, — писав тоді Чехов. За свідченням Н. К. Крупської, В. 1. Ленін високо оцінив роль Золя як відважного захисника Дрейфуса.

Еміль Золя помер сповнений творчих сил, отруївшися газом у власній господі. Нині існує думка, що це не був нещасливий випадок, а умисне вбивство, здійснене політичними ворогами письменника.

Свою провідну естетичну програму сам Золя називав натуралізмом. Літературні словники і підручники з теорії мистецтва звичайно пояснюють термін «натуралізм» як знижений реалізм, що відійшов від змалювання типових явищ життя заради безстороннього нагромадження поверхових деталей, підмінив соціально-психологічний аналіз людини її фізіологічною характеристикою. Це слушно для епігонів даного напрямку. Але концепція натуралізму в Золя набагато складніша й змістовніша.

Як уже сказано, естетика Золя була войовничим запереченням і так званого «чистого мистецтва», і «щирого реалізму» Шанфлері-Дюранті. Це була новаторська естетика, в основі якої лежало насамперед незвично