Незмарнований шанс - Тетяна Овчіннікова

Та найбільше мені подобається приходити до старих людей. Або ж до невиліковно хворих. Що ті, що ті зустрічають мене ледь не з розкритими обіймами, виглядають, мов найближчого друга, хоча й тут не без винятків. Проте все ж більшість з них вже так намучилися, що чекають на мою появу, гукають навіть. А дехто в змозі побачити навіть тоді, коли я приходжу до когось іншого.

Була одного разу в мене історія. Подружжя старожилів, душа в душу жили, хоч дружина вже й забуватися стала на старості… І от настав її час, а черга забирати випала мені. Ішла туди просто за черговим завданням, та була ошелешена. Так от, чоловік тоді підійшов до мене — побачив! — думала, прохатиме відтермінувати, а він попросив вже зовсім неочікуваного:

— Забери мене з нею! Нема чого мені тут самому робити. Без неї…

Пошкодувала його, забрала обох, хоч потім по шапці й прилетіло. Чогось він там ще не виконав…

Але, попри такі несподіванки, все ж люблю я пенсіонерів. Вони такі вдячні мені, так раді бачити, що і я тішуся невимовно! Бо ж так рідко зустрічаю подібну щирість стосовно себе…

То хто я?

Смерть. Всього лише одна з багатьох, чиїм призначенням є забирати душі та переправляти їх у позасвіття.

Але не треба так лякатися. У смертей насправді все так само як і у людей. Ну, за деякими винятками. Існуємо, працюємо, деремося кар’єрними сходами, по зашийку від Шефа отримуємо, спілкуємося, товаришуємо й закохуємося. Навіть імена маємо. Я от — Мая. Дивовижа, правда? Я зараз ще більше здивую: ми навіть жартувати вміємо, чорний той гумор, специфічний, та все ж.

Ну ось і познайомилися.

А тепер до власне історії.