Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг
Знаєте, це дуже кумедно, за чим люди сумують, коли опиняються далеко від домівки. Я зараз сумую за запахом кави… і бекону, що смажиться вранці. Тут усе, що вони готують, узагалі не пахне, і не можна їсти смажену їжу. Усе варене, без жодної дрібки солі! Я за все це варене ламаного гроша не дам, а ви?
Стара леді не чекала на відповідь і продовжила:
— Колись я любила свої крекери з маслянкою або маслянку з кукурудзяним хлібом на другий сніданок. Любила змішати це все в склянці та їсти ложкою, але ж на людях не їстимеш, як удома. Хіба можна?.. І ще я сумую за деревом.
Мій дім не більший за стару халупку коло залізниці, з вітальнею, спальнею і кухнею. Але він дерев’яний, з сосновою обшивкою всередині. Просто як я люблю. Мені не подобаються штукатурені стіни. Вони здаються… о, не знаю, якимись холодними й порожніми.
Я привезла з дому картину з дівчиною на гойдалці, замком і гарненькими блакитними бульбашками на фоні. Хотіла повісити у себе в кімнаті. Але тутешня доглядальниця сказала, що дівчина на картині по пояс гола й це не прийнятно. Ви знаєте, ця картина провисіла в мене п’ятдесят років, і мені й на думку не спадало, що дівчина гола. Особисто я не думаю, що старі люди, які тут зібралися, можуть із їхнім зором помітити її оголені перса. Але в цьому притулку — самі моралісти, тож тепер вона в коморі, разом із моїми жовчними камінцями.
Я буду рада повернутися додому… Звісно, у мене в будинку справжній безлад. Деякий час я не могла там замести. Якось я вийшла на вулицю і жбурнула щіткою в якихось гамірливих сойок, що затіяли бійку. І знаєте, моя щітка застрягла там, на дереві. Коли я повернуся, то муситиму знайти когось, хто зняв би її.
Хай там як, одного вечора, коли син місіс Отис забрав нас додому з різдвяного чаювання, влаштованого в церкві, він віз нас уздовж залізничних колій — там, де колись було кафе «Зупинка», і вгору Першою вулицею, просто повз старий будинок Тредґудів. Звичайно, більша частина будинку забита дошками й поступово руйнується. Але, коли ми прямували вулицею, фари освітили вікна так, що на мить мені здалося: будинок виглядає так само, як і всі ті довгі вечори, десь сімдесят років тому — весь у вогнях, повний гамору й веселощів. Я ніби чула людський сміх і як у малій вітальні Ессі Рю гупає по клавішах піаніно: «Дівчата з Буффало, гайда гуляти» або «Великі скелі з карамелі»[1], і я майже бачила, як Іджі Тредґуд сидить на іранській мелії й по-собачому підвиває щоразу, як Ессі Рю намагається наспівувати. Вона завжди казала, що Ессі Рю вміє співати, як корова танцювати. Гадаю, поїздка повз цей будинок і моя туга за домівкою змусили мене подумки вертатись туди…
Так добре пам’ятаю, наче все це відбувалося вчора. А втім, не думаю, що в родині Тредґудів було щось, чого б я не пам’ятала. Боже мій, я маю пам’ятати все, бо жила по сусідству з ними від самого народження й вийшла за одного з їхніх хлопців.
У них було дев’ятеро дітей, і з них трійко дівчат — Ессі Рю та близнючки — були більш-менш мого віку, тож я весь час проводила там, бавлячись і розважаючись на вечірках цілу ніч. Моя мати померла від сухот, коли мені було чотири роки, а коли помер татко, десь у Нешвіллі, я просто залишилася в них назавжди. Мабуть, можна сказати, що нічна вечірка для мене ніколи не закінчувалася…
«Вімз віклі»
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
8 жовтня 1929 р.
Метеорит влучає в житловий будинок
Місіс Бідді Луїз Отис, яка мешкає в будинку 401 на Першій вулиці, повідомила, що вночі проти четверга кілограмовий метеорит пробив дах її будинку і ледь не влучив у неї. Натомість поцілив у радіо, яке вона слухала тієї миті. Жінка каже, що сиділа на кушетці, бо на кріслі лежав пес, і щойно увімкнула «Кулінарну годину з Флайшманном», як це сталося. Вона стверджує, що тепер у її даху півтораметрова дірка, а її радіо розбите навпіл.
Берта й Гарольд Вік відзначили річницю свого весілля на галявині перед будинком, щоб усі сусіди бачили. Наші вітання також містеру Ерлу Едкоку-старшому, виконавчому директорові залізничної компанії «Ел енд Ен Рейлроуд», який щойно отримав звання Великого високоповажного голови Добродійної спілки захисту лосів (наказ № 37), членом якого є моя друга половинка.
До речі, Іджі каже, що, якщо ви хочете щось засмажити, надсилайте це до кафе, і Великий Джордж зготує вам барбекю. Куряче — за 10 центів, свиняче — залежно від розміру шматка.
Дот Вімз
Будинок престарілих «Трояндова тераса»
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
15 грудня 1985 р.
Минула година, а місіс Тредґуд продовжувала теревенити. Евелін Кауч прикінчила вже три «Мілкі Веї» і саме розгортала другий «Баттерфінґер», розмірковуючи, чи ця стара поряд із нею коли-небудь замовкне.
— Знаєте, це просто сором, що будинок Тредґудів аж так занепав. Там стільки всього трапилося, стільки дітей народилося, стільки щасливих днів минуло. Це був пречудовий дім, великий, двоповерховий, з широким ґанком уздовж білих стін, і в усіх спальнях були шпалери з трояндовим візерунком, які так гарно виглядали, коли ввечері вмикалося світло.
Залізничні колії пролягали просто крізь задній двір, і літніми вечорами у тому дворі було повно світлячків і стояв запах жимолості, яка буяла вздовж колій. Тато засадив задній двір інжиром та яблунями і збудував мамі красиву білу ґратчасту альтанку, повністю оповиту світло-бузковим виноградом. І по всьому задньому двору росли маленькі рожеві троянди. Ох, шкода, що ви їх не бачили.
Мама й татко Тредґуди виростили мене як власну доньку, і я любила всю їхню родину. Особливо Бадді. Але одружилася я з Клео, його старшим братом, мануальним терапевтом. І знаєте що? Пізніше виявилося, що в мене хвора спина, тож усе склалося якнайкраще.
Як самі бачите, я все життя трималася поряд з Іджі та іншими Тредґудами. І, скажу вам, це було краще, ніж у кіно, авжеж. А втім, я завжди була людиною, що тримається поряд. Вірите чи ні, та я ніколи не була балакучою, доки мені не стукнуло п’ятдесят, а після того просто вже не могла зупинитися. Якось Клео сказав мені: «Нінні, я тільки й чую: Іджі сказала те,
