Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Запальний і гарячий, князь Немирич спочатку поривався вбити зрадника, однак вчасно згадав, як в одній з дуже небезпечних військових вилазок саме Стефан прикрив собою його — Андрія — від татарської стріли. Ледве приборкав князь свою норовливу вдачу, після чого вчинив найменше з того, що мав вчинити в подібній ситуації: вислухав свого колишнього товариша…
…Виявляється, колись дуже давно була панна Оксана татарською полонянкою! Разом з іншими бранцями гнали її через Дике Поле до Криму, щоб як ясир[1] продати на невільничому ринку. Однак їй неймовірно пощастило: загін хоробрих козаків атакував татарський обоз і звільнив бранців. Був серед тих сміливців і Стефан…
Відтоді й покохала вільна козачка Оксана свого лицаря. Стефан же відправив дівчину до своєї старенької матері, при цьому пообіцяв повернутися й неодмінно одружитися з нею. Однак клята татарва налетіла і спалила тепер уже рідне село Стефана, його мати при цьому загинула…
Оксана навіть із майбутньою свекрухою не встигла познайомитися: дісталася селища одразу після татарської навали. Поплакавши над остиглим тілом старої жінки й поховавши її, влаштувалася на самотньому хутірці подалі від великих селищ. Там і жила, відтоді всім нареченим відмовляла, продовжуючи чекати тільки свого героя Стефана.
І таки дочекалася…
…Вислухавши таку дивну історію, набурмосився князь Андрій: адже не знав і не припускав навіть, що таке можливо…
З іншого боку, що ж це виходить: якась дівка віддала перевагу простому козакові перед ним, родовитим князем — а як же честь шляхетська?
Думав Немирич, думав, та зрештою прогнав Стефана з очей геть подалі, оселився в одному зі своїх численних маєтків поблизу Києва й почав з горя пити й гуляти, гуляти й пити…
* * *Минуло чотири роки, суперечка поміж друзями через гордовиту дівку поступово забулася. Стефан з родиною полишив хутір і перебрався поближче до князя Андрія. Оксана народила чоловікові двох прекрасних діточок: Андрійка й Оленьку. Ясна річ, Немирич став їхнім хрещеним батьком.
Що ж до сімейного життя князя, то одружуватися він нізащо не бажав. Відтоді як не склалося у нього з Оксаною, інших наречених сватати навіть не думав, отож і жив одинаком. Характер у князя остаточно зіпсувався: став він запальним, норовливим, незговірливим, сварився з усіма сусідами й родичами, разом зі своєю надвірною корогвою грабував татарські обози. А здобуті в походах гроші спускав на пиятики й карти.
А вірний Стефан час від часу витягав князя Андрія Немирича із чергової пригоди чи навіть позбавляв небезпеки…
* * *Вечоріло. У корчмі гуляла галаслива компанія. Пили багато, корчмар не щадячи ніг бігав у підвал за заморськими винами. За широким столом програвалися величезні гроші й фамільні коштовності, у хід вже пішли векселі й заставні на родові маєтки.
Немиричу сьогодні неабияк щастило. І чим більше він пив, тим краща карта до його рук йшла — знай собі виграш загрібай…
— Не щастить мені в коханні, шановне панство, натомість в картярстві й сам диявол зі мною не зрівняється! — прокричав він по завершенні чергової вдалої гри. Саме тут двері корчми відчинилися, увійшов Стефан, підійшов до гамірливого гульвіси й тихенько прошепотів:
— Княже, додому час…
— Не хочу додому, — мовив Андрій, — там на мене ніхто не чекає.
— Чекають на тебе, княже, ой як чекають! Оксана не спить, оскільки Андрійко — улюблений твій хрещеник вередує.
— Андрійко?.. — перепитав князь.
— Так. Він на тебе дуже чекає!
Треба зазначити, що незважаючи на всю неприборканість вдачі, Немирич із незмінним пієтетом ставився до своїх хрещеників. З кожним прожитим роком думав він тільки про одне: як житиме колись без Андрійка й Оленьки?! Звик-бо до них настільки, що стали йому хрещеники рідними! Лячно навіть подумати, що на старості він залишиться сам-один…
— Ну що ж, шановне панство, мені додому час! — звернувся князь до присутніх. Картярі з полегшенням зітхнули, але корчмар розчаровано мовив:
— Та що ж це таке?! Та ви ж, княже, і не погуляли як слід! Може, все ж таки залишилися б, га?..
— Ні-ні, на мене чекають! — гордовито мовив князь, згрібаючи виграш у калитку.
— Але як же ви, княже, додому дістанетеся? Ви ж на ногах ледве стоїте, на коня вам не сісти, — гугнявив своє корчмар.
— Відчепись, я на возі за князем приїхав, — прогарчав Стефан.
— Лячно зараз їхати! Неспокійно! — вигукнув хтось.
— Та хто ж це нас зачепить?! — гримнув Андрій. — Усі в околиці знають, як я шаблюкою володію, та й Стефан не з лякливих.
— Шаблею тільки живих налякати можна. А от як з мертвими бути?..
— А при чому тут мертві? — сторожко запитав Стефан, якому ця п’яна розмова дуже не сподобалася.
— А
