Що записано в книгу життя - Михайло Михайлович Коцюбинський

- Ну?

Але баба лежала вже тихо i спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон: -…Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…

Потап підняв брови.

- Що ви сказали?

Але баба опритомніла.

- Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важко зо мною, i мені важко… Одвези мене в гай…

Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.

- Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…

Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом i далі полинув.

Не хотів слухать, а слухав.

- Гріха не буде… У гаю чисто i біло… дерева - як свiчi у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: «Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…». На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…

Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, i се пiдiймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.

Нарешті встав з лави i крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:

- Не верзіть казна-чого… дав бог жити - пошле i смерть… Спали б вже краще.

А коли світло згасили i обляглись, його думки забились по хаті, лiнивi, спутані, темні, як клубок хмар, i лиш інколи щось ясне їх розривало.

Бог?

Ти дивишся з неба? Дивись.

Злiснi й холодні були ті проблиски думки.

Гріх?

Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?

Він гнав од себе думки, особливо про те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам’яті напівзабуте, про що чув він од мами або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або на поле i там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.

Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерті - не дає бог. Хіба гріх помогти? І знову щось темне пiдiймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло i виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьху! Тьху! Господи боже! Живу матір виволік з хати…

Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацали мозок, ворушились і розгортались.

Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає - людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..

Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави i посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо. І раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання, зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.

Та ось зашкрябали мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.

- Ой, моя смертонько… де ти?

Встав пізно.

День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.

Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.

Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів сказати - i не знаходив слів.

Мати мовчала.

Тоді він кинув на землю важко, напiвсердито:

- Опам’ятались вже?

- Що кажеш? Га?

- Забули вчорашні дурниці?

- Ох… поможи мені, сину…

- Знов за своє?

- Одвези в гай…

Тоді він раптом присів накарячки, наблизив до баби своє лице, аж на неї війнуло гаряче дихання, i зашептав швидко i з свистом:

- Кажіть, самі схотіли?

- Сама.

- Добре зміркуйте: самі?

- Сама.

Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одрізати хліба, але не одрізав i знов поклав на місце.

Не дививсь нi на кого, але чув добре, що всі вже знають.

Не здивувався, коли жінка спокійно сказала:

- Треба літепло гріти.

Значить, зараз будуть обряджати бабу на смерть.

Тоді він байдуже почав дивитись на метушню.

Бачив, як діловито засували у піч солому, як діти шептались в кутку, наче раділи, що «тато одвезуть бабу у гай», як стара простягала руку з-під мисника:

- Сорочку чисту дістаньте.

- А свічки, здається, нема в нас!..- дзвінко скрикнула жінка, i він поліз сам під образи, де звикли ховати вербну воскову свічку.

Йому не слід було дивитись, як обряджатимуть матір, i він вийшов надвір.

А коли повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка, з хрестом на грудях,- i чисті п’яти стирчали з-під чорної вовни запаски, як в неживої.

«Скінчили?» - хотів він спитати, але не спитав, бо бачив, що тільки на нього й чекають.

Він підійшов до лави.

- А може б, ви теє…

Вона захитала сухеньким обличчям, на якому лягли нові вже тіні.

Тоді він рішуче підійшов ближче, поцілував руку i губи, а вона благословила його сухими, як осінні гіллячки, руками.

Тепер підходили всі, молодиця i діти, i цілували бабу.

А баба злегенька кректала; їй було добре, що чула на губах теплі уста.

Невістка схлипнула навіть, але зараз замовкла, коли Потап поспитав про верету.

- Нащо тобі?

- Треба б накрити…

- Гляди ж, назад привези.

Потап взяв маму на руки i виніс. Одчинилися двері, холод пішов по хаті, i в чорний морок сіней вскочив одразу дитячий рев.

На санях було сінце. Потап підмостив його бабі під боки, покрив її веретою i, беручись за віжки, спитав:

- Добре вам, бабо?

«Знов «бабо»,- подумав, але не мав зваги поправить.

- Не забудь же верети…- знов пригадала жінка, коли сідав на сани.

Коняка рушила задом - i баба поплила. Їхати було зо три версти полем, що починалось зараз од хати. Ніч впала зразу i проковтнула обрій. Тільки близькі сніги