Українська література » Сучасна проза » Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Читаємо онлайн Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
ліворуч; а нащо ліворуч? — думав Микола. — Хіба ми до Мелюкових їдемо, хіба це Мелюковка? Ми бозна-де їдемо і бозна-що з нами діється — і дуже дивне і гарне те, що з нами діється». — Він оглянувся в сани.

— Подивись, у нього і вуса і вії — усе біле, — сказав один з тих, що сиділи, чудний, гарненький і чужий, з тонкими вусами та бровами.

«Цей, здається, була Наташа, — подумав Микола, — а це m-me Schoss; а може, й ні; а цей черкес з вусами — не знаю хто, але я люблю II».

— Не холодно вам? — спитав він. Вони не відповіли і засміялися. Діммлер з задніх саней щось кричав, мабуть, смішне, але не можна було розібрати, що він кричить.

— Так, так, — сміючись відповіли голоси.

Однак ось якийсь чарівний ліс з мінливими чорними тінями та блискітками алмазів і з якоюсь анфіладою мармурових сходів і якісь срібні дахи чарівних будівель, і пронизливе скавучання якихось звірів. «А якщо й справді це Мелюковка, то ще чудніше, що ми їхали бозна-де, а приїхали в Мелюковку», — думав Микола.

Справді, це була Мелюковка, і на під'їзд вибігли дівки та лакеї зі свічками й радісними обличчями.

— Хто такий? — питали з під'їзду.

— Графські ряджені, по конях бачу, — відповіли голоси.

XI

Пелагія Данилівна Мелюкова, широка, енергійна жінка, в окулярах і в капоті нарозхрист, сиділа у вітальні, оточена дочками, яким вона намагалася не дати нудьгувати. Вони повільно лили віск і дивились, які виходили фігури, коли в передпокої заступали й загомоніли приїжджі.

Гусари, панії, відьми, блазні, ведмеді, прокашлюючись і витираючи припалі інеєм від морозу обличчя в передпокої, увійшли до зали, де квапливо засвічували свічки. Блазень Діммлер і пані Микола відкрили танець. Оточені галасливими дітьми, ряджені, закриваючи обличчя і змінюючи голоси, розкланювались перед господинею і ставали хто де в кімнаті.

— Ах, впізнати не можна! А Наташа ж бо! Подивіться, на кого вона схожа! Справді, нагадує когось. А Едуард Карлович який гарний! Я не впізнала. Та як танцює! Ой, матінко, і черкес якийсь; їй-бо, як до лиця Сонечці. А це ще хто? Ну, утішили! Столи он прийміть, Микито, Баню. А ми так тихо сиділи!

— Ха-ха-ха!.. А гусар, гусар який! Наче хлопчик, і ноги!.. Я дивитись не можу… — лунали голоси.

Наташа, улюблениця молодих Мелюкових, з ними разом зникла в задні кімнати, куди було сказано дати корка і різні халати та чоловічий одяг, які у прочинені двері приймали від лакея оголені дівочі руки. Через десять хвилин уся молодь родини Мелюкових приєдналась до ряджених.

Пелагія Данилівна, розпорядившись очищенням місця для гостей і вгощенням для панів і дворових, не скидаючи окулярів, ходила, стримано усміхаючись, поміж рядженими, близько дивлячись їм в обличчя і нікого не впізнаючи. Вона не впізнавала не тільки Ростових і Діммлера, але й ніяк не могла впізнати ні своїх дочок, ні тих чоловікових халатів та мундирів, що були на них.

— А це чия така? — питала вона, звертаючись до своєї гувернантки і дивлячись в обличчя своєї дочки, що вбралася за казанського татарина. — Здається, з Ростових хтось. Ну, а ви, пане гусар, в якому полку служите? — питала вона Наташу. — Туркові он, туркові пастили подай, — казала вона буфетникові, що розносив солодощі, — це їхнім законом не заказано.

Іноді, дивлячись на чудні, але смішні па, які виробляли танцюристи, твердо вирішивши, що ніхто їх не впізнає, бо вони ряджені, і тому не бентежачись, — Пелагія Данилівна закривалась хусточкою, і все опасисте тіло її тряслось від нестримного доброго, старечого сміху.

— А Сашинет моя, Сашинет! — примовляла вона.

Після російських танців і хороводів Пелагія Данилівна з'єднала всіх дворових і панів докупи в одно велике коло; принесли персня, шворочку та карбованця і почалися загальні гри.

За годину всі костюми пом'ялися й розладнались. Коркові вуса та брови розмазались по спітнілих, зашарілих і веселих обличчях. Пелагія Данилівна стала впізнавати ряджених, захоплювалась тим, як гарно були зроблені костюми, як до лиця вони, особливо панночкам, і дякувала всім за те, що так повеселили її. Гостей покликали вечеряти до вітальні, а в залі розпорядилися вгощенням дворових.

— Ні, в лазні ворожити, оце страшно! — казала за вечерею стара дівиця, що жила в Мелюкових.

— Чому? — спитала старша дочка Мелюкових.

— Та не підете, тут треба хоробрості…

— Я піду, — сказала Соня.

— Розкажіть, як це було з панночкою? — сказала друга Мелюкова.

— Та ось так, пішла одна панночка, — сказала стара дівиця, — взяла півня, два прибори — як слід, сіла. Посиділа, коли чує, раптом їде… з дзвінками, з бубонцями, під'їхали сани; чує, іде. Входить зовсім у образі людському, достеменно офіцер, прийшов і сів з нею за прибор.

— А! А!.. — закричала Наташа, з жахом витріщаючи очі.

— Та як же він так, і говорить?

— Так, як людина, все як має бути, і почав, і почав умовляти, а їй треба було б затримати його розмовами до півнів; а вона сторопіла; тільки сторопіла й затулилася руками. Він її і підхопив. Добре, що якраз дівчата прибігли…

— Ну, нащо лякати їх! — сказала Пелагія Данилівна.

— Мамусю, ви ж самі ворожили… — сказала дочка.

— А як це в амбарі ворожать? — спитала Соня.

— Та ось хоч би тепер, підуть до амбара та й слухають. Що почуєте: забиває, стукає — погано, а пересипає хліб — це на добре; а то буває…

— Мамо, розкажіть, що з вами було в амбарі.

Пелагія Данилівна усміхнулася.

— Та що ж, я вже забула… — сказала вона. — Адже ніхто з вас не піде?

— Ні, я піду; Пелагіє Данилівно, пустіть мене, я піду, — сказала Соня.

Ну, що ж, коли не боїшся.

— Луїзо Іванівно, можна мені? — спитала Соня.

Чи грали в персня, у шворочку або карбованця, чи розмовляли, як ось тепер, Микола не відходив від Соні і зовсім новими очима дивився на неї. Йому здавалося, що він сьогодні тільки вперше, завдяки цим корковим вусам, цілком узнав її. Соня справді цього вечора була весела, збуджена і гарна, якою ніколи ще не бачив її Микола.

«Так ось вона яка, а я ж то дурень!» — думав він, дивлячись на її блискучі очі і щасливу захоплену усмішку, яка з-під вусів робила ямочки на щоках і якої він не бачив раніш.

— Я нічого не боюсь, — сказала Соня. — Можна зараз? — Вона встала. Їй розповіли, де амбар, як їй мовчки стояти і слухати, і подали їй шубку. Вона накинула її собі на голову і глянула на Миколу.

«Яка чарівна ця дівчинка! — подумав він. — І про

Відгуки про книгу Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: