Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— Де тут поблизу можна купити якісь легінси? — прошепотіла вона Інес на вухо.

Та глянула на неї як на ненормальну.

— А які тобі треба? Якісь кольорові чи що?

— Ні, звичайні чорні.

— Та будь-де, вони скрізь продаються, — Інес показала на свої. — Ці я купила в «Н&М».

Лінка роззирнулася класом і зрозуміла, що майже всі дівчата були в легінсах. Невідомо коли це перетворилося на універсальний одяг, зрештою, як колись джинси. От тільки Лінка залишилася в цьому «колись» і, мабуть, була єдиною дівчиною, яка ніколи досі не вдягала легінсів. У неї їх навіть не було! Що ж, настав час це змінити. Якщо вони їй не личитимуть, у них можна спати.

— Щось треба робити на наступний урок?

— Так. Знайти в інтернеті фотографію, яка тобі сподобається й зробити щось схоже. Розумієш, якось їх об’єднати.

Лінка спохмурніла. Класне завдання. От тільки, як знайти на нього час, бо цього їй якраз страшенно бракувало…

На засіданні редколегії Лінка сиділа як на голках, хоча вона так довго на нього чекала! Головував полоніст, їхній класний керівник, який, здається, стежив за випуском. Здається, бо в Лінки склалося враження, що він чомусь не бере участі в дискусії, яку почав Азор. Проте пригадала собі всю цю історію з Оскаром і подумала, що може, учитель просто боїться якогось нового скандалу. Хоча Оскара якраз не було.

Він нехтував редколегією, зрештою, не звертав увагу на весь клас.

— Окей, то що, якийсь осінній репортажик? Кладовища і таке інше?

— Але ж кладовища вже були, — заперечила Зуза. — У тебе що, не всі вдома?

Вона сказала це таким тоном, наче говорила: «Азоре, ти просто геній!»

— Тоді, може, щось про осінь. Осінь у зоопарку або бабульки в парку, ну ж бо, хто візьметься? Може, ти, Евридико? Здається, ти полюбляєш таку нудьгу? Може, у когось є пропозиції?

Лінка сиділа тихо. У неї не було ані тем, ані ідей. Зате решта відразу заходилася сперечатися й галасувати. Лінка думала про інше — про похід до агенції. Саме тому вона не могла зосередитися на газетці чи піти кудись з однокласниками після уроків. На жаль. Бо завжди їй доводилося (та й нині доведеться) бігти роздавати флаєри або шукати нову роботу. Ніхто крім неї не працював після уроків. Лінчині однокласники вешталися по кав’ярнях, ходили до кіно й тринькали батьківські гроші. Та передусім у них був час на те, на що їй його постійно бракувало. На фотографування. Просто парадокс якийсь! Вона заробляє, щоб учитися в цьому ліцеї, зате не має часу на підготовку до уроків! «Якось це несправедливо», — подумала дівчина.

Агенція, як виявилося, містилася на останньому поверсі великого житлового будинку. Лінка піднялася ліфтом, дивлячись на своє відображення у великому дзеркалі. Легінси трохи нагадували спортивні штани, але непогані. Добре, що зараз в моді легінси, а не якісь, приміром, корсети.

Усе виявилося зовсім не страшно. Спочатку фотографії, хоча це й не була така професійна фотосесія, як її перша минулого року. Фотки зробила, причому звичайним фотоапаратом, та сама пані, яка записувала дані й приймала заповнені формуляри. Позування в купальнику трохи Лінку напружило, проте не настільки, як вона того боялася. Потому коротка розмова. Вік, школа, зацікавлення. Її навіть запитали, як вона вчиться. Цікаво, якщо в когось самі одиниці, то його що, не беруть, бояться, що завалить навчання?

— Тобі зателефонують, якщо буде потреба.

От і все.

Лінка була розчарована, вона думала, що їй відразу запропонують якусь роботу. Доведеться повертатися до цих жахливих флаєрів. Або до друкарні. До речі, обмінявшись мейлами з Адріаном, вона весь час почувалася паскудно. Тоді Лінка написала до нього знову, що їй точно нічого не примарилося, вона справді бачила його маму, проте він заявив, що Лінка помилилася. І після того став писати рідше… Щось зламалося. Дівчина роздумувала, як їй з усім цим бути. Може, піти до Адріанового тата й розповісти йому? Але вона знала, що Адріан їй цього не пробачить. Може, піти й поговорити з його мамою? Ні, бо якщо їй усе це справді приверзлося, вона лише наразиться на посміх. І взагалі — хіба вона має право отак безпардонно втручатися в чуже життя? Що ж, більше вона нічого не може зробити. Про все це Лінка думала, спускаючись сходами. І ще про те, що хоча робота в друкарні її й виснажувала так, що протягом двох днів важко було ворухнути рукою чи ногою, усе-таки в цьому був величезний плюс: вона не працювала сама. Ба більше, принаймні собі вона точно могла зізнатися, що їй дуже подобається проводити час із Лукашем. Прогулянка Саською Кемпою була чудова. Звичайно, Лінка попередила Лукаша, що в неї є хлопець. От тільки — чи справді це так? Останнім часом траплялося, що вранці від Адріана не було навіть коротенького листика. Магічний ритуал вранішніх мейлів більше не діяв, хоч як прикро було в цьому зізнаватися.

— Що в тебе хорошого? — поцікавилася Каська, заливаючи окропом каву просто в чашках.

— Хорошого?

«Про що це вона взагалі? — подумала Лінка. — І чого це Каська така веселенька? Очі блищать, наче у хворої. І відколи це вона п’є таку каву? Ніколи не бачила, щоб Каська заливала каву просто у філіжанці».

— У тебе що, іншої кави немає? — буркнула вона.

— Ні, останнім часом я тільки таку й п’ю. Розумієш, ми з Міхалом вчимося ночами, і така кава найкраще збуджує.

— Збуджує, кажеш? — Лінка глянула на сестру, а в тієї обличчя раптом порожевіло, мов троянда.

— Не чіпляйся до слів.

— Я не чіпляюся. Ти сама зачепилася.

— Ну, гаразд, окей. Так, — і Каська потупилася.

— Що так?

— Ну, розумієш… Так.

— От чорт.

— Не чорт, а навпаки було чудово. Батьки поїхали на дачу щось там поприбирати перед зимою. А ми… Ми вчилися, — Каська раптом рвучко підняла голову, і лампа освітила її обличчя, таке світле, щасливе, усміхнене.

— А ти не боїшся?

— Слухай, — Кася знову опанувала себе, — ми застерігалися трьома способами. По-перше…

— Добре, добре, не хочу цього слухати.

Каська раптом видалася Лінці дорослою, не такою, як вона. Отже, це таки правда, що після першого разу перетворюєшся на жінку…

— А ти з Адріаном ще ні? — тихо запитала Кася.

— Ні, ну що ти.

— А не хочеш?

— Не знаю. Мені завжди здавалося, що це ще зарано. А тепер не знаю, чи взагалі буде така нагода.

— Як це?

І тоді Лінка розповіла сестрі про все, що