Діти капітана Гранта - Жюль Верн
Увійшовши до міста, маленький загін став на нічліг у дворі харчевні; це приміщення навряд чи можна було назвати придатними до проживання.
Арауко – столиця Арауканії, держави, завдовжки сто п’ятдесят льє, завширшки тридцять. Населяють Арауканію молуче, первородні сини чилійської раси, оспіваної поетом Ерсилья, – горде і сильне плем’я, єдине з американських племен, яке ніколи не опинялося під іноземним пануванням. Якщо місто Арауко було колись підпорядковане іспанцям, то населення Арауканії завжди залишалося незалежним. Колись воно так само протидіяло пригноблювачам, як нині чинить опір загарбницьким діям Чилі. Його державний прапор – біла зірка на блакитному фоні – гордо майорить на укріпленому пагорбі, що захищає столицю.
Доки готували вечерю, Гленарван, Паганель і катапаз прогулювалися містом поміж будинками, критими солом’яними дахами. В Арауко крім церкви і руїн францисканського монастиря не було нічого визначного.
Гленарван спробував здобути якісь відомості про «Британію», але марно. Паганель був у відчаї, бо ніхто з місцевих жителів не розумів його. Та оскільки їхньою рідною мовою була арауканська аж до Магелланової протоки, то Паганелю його іспанська мова могла стати в пригоді не більше, ніж давньоєврейська. Тому географ використовував більше зір, аніж слух. Роздивляючись різні типи молуче, він як учений справді відчував неймовірну насолоду. Чоловіки були рослі, з пласкими обличчями мідно-червоного кольору, безбороді – адже мали звичай вищипувати собі бороду. З настороженим поглядом, великоголові, з жорсткою гривою чорного волосся, вони гаяли час у ганебному неробстві, властивому воїнам, які навіть не знають, чим зайнятись поза війною. Виснажені, але витривалі жінки виконували важку роботу по господарству: чистили коней скреблом, начищали зброю, орали, полювали дичину для своїх повелителів-чоловіків та ще й знаходили час виготовляти пончо – національні плащі бірюзового кольору, причому кожне пончо забирало два роки роботи і коштувало не менше 100 доларів. Загалом, молуче – народ малоцікавий і доволі дикий. Їм властиві майже всі людські вади, але мають вони й чесноту – любов до незалежності.
– Справжні спартанці! – раз у раз вихваляв Паганель цей народ під час вечері.
Звичайно, поважний учений дещо перебільшував. Та він ще більше здивував своїх співрозмовників, коли заявив, що його серце француза сильно билося під час прогулянки містом Арауко. Коли майор запитав, що ж послугувало причиною раптового «серцебиття», Паганель відповів, що це хвилювання цілком зрозуміле, бо колись один із його співвітчизників посідав престол Арауканії. Майор попросив географа пригадати ім’я цього монарха. Жак Паганель із гордістю назвав прізвище де Тонен, колишнього адвоката з Періге, милої людини і носія, либонь, аж надто пишної бороди. В Арауканії він зазнав того, що розвінчані королі охоче називають «невдячністю підданих». Зауваживши, що майор усміхнувся, уявивши собі адвоката в ролі розвінчаного короля, Паганель дуже серйозно заявив, що легше адвокатові стати справедливим королем, аніж королеві справедливим адвокатом. Ці слова викликали загальний сміх, і було запропоновано випити по чарочці чічі, маїсової горілки, за здоров’я колишнього короля Арауканії – Орелія Антонія Першого. За кілька хвилин мандрівники, загорнувшись у пончо, спали міцним сном.
Наступного ранку о восьмій годині маленький загін рушив на схід уздовж тридцять сьомої паралелі. На чолі їхав катапаз, замикали хід пеони. Дорога перетинала родючі землі, рясні виноградники і пасовища. Поступово місцевість ставала відлюдною. Лише зрідка то тут, то там траплялися хатини растреадорес – відомих на всю Америку індіанців-мисливців за дикими кіньми, або ж яка-небудь полишена поштова станція, а нині притулок волоцюги тубільця. Цього дня дві річки перетинали шлях загону: Раке і Тубаль, але катапаз знайшов брід, і мандрівникам удалося дістатися протилежного берега. Горизонтом простягався гірський кряж Анд, який здіймався частими високими шпилями на північ. Та це було лише передгір’я величезного хребта Нового Світу.
О четвертій годині по полудні, подолавши 35 миль, мандрівники зробили привал на просторі, під покровом гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, розсідлали і погнали пастися на соковитій пампі. З мішків дістали м’ясо і рис. Після вечері всі вляглися на землю – пеліони слугували їм за ковдри та подушки – і поринули у глибокий живлющий сон. Катапаз і пеони вартували по черзі всю ніч.
Оскільки погода була дуже сприятливою, всі учасники експедиції почувалися добре, а подорож тривала без перешкод, то цим неодмінно слід було скористатися. Такою була спільна думка.
Наступного дня просувалися швидко, вдало переправилися через пороги Ріо-Бель, а ввечері, коли отаборилися на березі річки Біо-Біо, що протікала на кордоні між іспанським Чилі та Арауканією, Гленарван у похідному щоденнику позначив ще тридцять п’ять пройдених миль. Місцевість не змінювалась. То був родючий край, довкруж неймовірна кількість амарилісів, фіалкових дерев, дурману, кактусів, усіяних золотавими квітами. Якісь звірі причаїлися в нетрях. Пернатих було мало, лише подеколи мелькотіли то чапля, то самотня сова, то дрозди, що рятувалися від кігтів сокола, і чомги.
Тубільці майже не траплялися. Лише зрідка, немов тіні, проносилися гуачоси, метиси індіанців та іспанців. Вони мчали верхи на конях, боки яких кровили від гострих шпор, прив’язаних до босих ніг вершників. Дорога була безлюдна, годі було в кого розпитати бодай якихось відомостей. Проте Гленарван змирився з цим. Він прагнув переконати себе, що індіанці, ймовірно захопивши в полон капітана Гранта, відвели його по той бік Анд, а отже, пошуки могли дати результати лише в пампі, а не тут. Тому слід було запастися терпінням і неухильно просуватися вперед.
17 жовтня рушили в путь чітко за графіком, що було неймовірно важко Робертові. Його запальний характер, на превелике горе його мула, спонукав його раз по раз випереджати мадрину, і лише суворий окрик Гленарвана змушував хлопця повертати назад.
Місцевість ставала горбистою, що свідчило про близькість гір. Річок дедалі більшало, і Паганель часто зазирав до мапи. Коли якась річка не була позначена на його мапі, кров географа аж нуртувала і він потішно сердився.
– Річка без імені подібна до людини, позбавленої цивільних прав! – обурено мовив учений. – Для географічного закону вона не існує.
І він, позначаючи ці безіменні річки на своїй мапі, без особливого сорому давав їм найзвучніші іспанські назви.
– Яка мова! – захоплювався Паганель. – Яка повнозвучна гармонійна мова! Її наче вилито з металу! Я певен, що в ній сімдесят вісім частин міді і двадцять дві
