Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

усмішку, і ти казала: «Я знаю про це», — і я також знав, що ти про це знаєш. І, здається, нам нічого ніколи не бракувало — ні розуміння, ні тепла, ні радо-стей більших і менших, і хотілося би, щоб так було й надалі, і щоб це ніколи не закінчувалось, і щоб так було завжди, хоча я зовсім не знаю, що таке «завжди», моя дівчинко із Японії. Хоча воно все одно мало закінчитись, і ми знали про це, і тому зумисне не поспішали, розтягували час — так, щоб його надовше вистачило. Ми жили трохи як божевільні, і нам це дуже подобалось. Ми, здається, перестали будь-що робити, будь-кого бачити, стали зовсім асоціальними, акомунікативними, ще там якимись, себто зовсім не такими, якими були раніше, але нам це подобалось. Я казав тобі, що ти обов'язково мусиш сфотографуватися голою, тому що немає нічого прекраснішого за оголене жіноче юне тіло. І, здається, тобі дуже хотілося цього, так само, як мені, але ти все не могла наважитись — тебе лякало, що потім можна буде дивитись на ці фотографії і хтось ще їх побачить. Бо ти не хотіла, щоб хтось іще, крім тебе й мене (бо я також причетний до того, що відбувається з твоїм тілом, бо мені здавалося, що це я насправді себе бачу, коли дивлюся на тебе), це бачив. Хоча якось ти таки зважилась і дозволила мені тебе сфотографувати — з душу виходить гола жінка, вода стікає по її тілу струмочками, мокре чорне волосся також стікає струмками аж до пояса, і жінка потягується, підіймає руки догори, а потім складає долоні човником, трохи відхиляється назад і тягнеться кудись дуже високо, до того, чого не видно, але воно напевно є. І все її тіло витягується, напружується, вона стоїть на самих кінчиках пальців, здається, що вона зараз відірветься від підлоги, злетить угору, як стріла, як струна, вибухне, розірветься. Я встиг це сфотографувати, бо раптом ти вигнулась назад, закинула руки за спину і стала на мостик. Краплі води стікали на підлогу, і мені чомусь забракло відваги сфотографувати тебе ще раз. Я зробив тільки одну фотографію, чорну-білу, бо ці фотографії найглибші. Мені ще уявлялось дуже багато твоїх фотографій і якою ти могла би на них бути, але я не хотів тебе про них просити, бо вже й одного сюжету було для мене надто багато. Це ще одна історія , яку підслухало дерево.

Даринині записи. Епізод І. Про час.

«Я нахиляюся і зав'язую шнурки на черевиках. Наостанку заглядаю в дзеркало в міру критичним поглядом. Коли щось забуваєш і мусиш повернутися додому, тоді начебто треба подивитися в дзеркало перед тим, як вийти, і все буде добре. Що буде добре, я таки не знаю, але менше з тим. Хоча перш ніж вийти з дому, я кручуся довго й нудно туди та сюди, і не тому, що справді не можу зібратися вчасно, а якраз щоби збавити час, бо коли його надто багато, тоді жити стає зовсім паскудно. Переважно в домі, де я живу, — хаос. Навіть немає сенсу щось упорядковувати, бо порядок зникає буквально за півгодини — на очах звідкись з'являються аркуші паперу, бібліотечні замовлення, використані й невикористані автобусні квитки, дискети, олівці й ручки, монети та різне незрозуміле залізяччя, і ще подиву гідна кількість усіляких речей, від яких очам стає боляче, бо вони спотикаються об весь цей мотлох. Боляче одним словом. На столі в мене лежать старі чотки — тепер вони майже не використовуються, себто я їх не використовую. Хоча можливість скористатися ними часом надихає, а часом вселяє надію. Contra spem spero. Часом я просто беру їх до рук і дивлюся на них, а це вже достатньо багато. Часом, коли виходжу з дому, закидаю їх у торбину, й тоді ходити по місту мені спокійніше. Чотки коричневі (переважно у всіх моїх знайомих чорні, а ше мої зроблені дуже неохайно — всі намистинки майже однакової величини і пальцям доводиться напружуватись, щоб відрізнити намистинки між десятками — вони мають бути більшими, а на моїх — майже однакові. І тому можна пропустити цю більшу намистинку, для якої призначаються інші слова молитви). Не можу згадати, де я їх узяла — себто я знаю напевно, що я їх десь купила, але де саме, згадати не можу. І це мене найбільше дивує — не можу згадати місця, де продавалися так неохайно зроблені чотки. А мені, виходить, тоді на них справді залежало, якщо я їх поспішила купити, не шукаючи кращих. Ще у мене на столі стоять півники — майже такого кольору, які колись росли у мене в дворі. Тільки пахнуть вони зовсім інакше — бо ті, що росли у мене, пахли дуже солодко — медом і ще чимось. Найцікавіше те, що саме цього запаху я не можу знайти, але пам'ятаю його дуже добре. А ті півники, які тепер ростуть у мене вдома, пахнуть зовсім інакше. Ті, що мені потрібні, це, здається, якийсь із підвидів німецьких ірисів. Але їх дуже багато, цих підвидів, і я навіть не знаю, де їх треба шукати, і чи вдасться мені коли-небудь їх знайти. Це справді прустівський синдром. Чи, може, ще щось тут домішане, але все одно цей запах мені потрібен, хоча я просто не знаю, навіщо. Потім лежить складаний ніж — він не мій, але я ним час від часу користуюся. Безперечно, я його віддам господареві, але поки що мені подобається дивитися на нього й час від часу користуватись. Ніж майже завжди у мене був при собі — ще з раннього, передшкільного, дитинства — я носила його в кишені сукні, бо на той час не пам'ятаю, щоб дівчаток одягали у штани, тоді це не було заведено. І виглядало дуже смішно, коли я виймала з кишені сукні маленького складаного ножика з металевою срібною ручкою, а ній були олені. Ніж був дуже гарний, складаний, він уміщався в мене на долоні, коли його скласти. Ним можна було копати ямки та креслити лінії по землі, обтісувати й загострювати палички, і взагалі різати все, що потрапить під руку. Потім я десь загубила цього ножа й дуже довго за ним сумувала.

На