Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

якою ще можна було їхати, закінчується за Лукавицею. Далі йде польова стежка по високій і рівній площині. У цей момент мене охоплює відчуття якоїсь серійності — якщо завгодно — правічності того що ми робимо. Я почуваюся чи то козаком, чи то характерником, чи просто якимось давнім тутешнім гульвісою, який рушав цією стежкою за сотні років до мене — під тим же небом, під таким же палючим сонцем, маючи приблизно такі ж думки. І ще одне, дуже виразне відчуття — наче я, проходячи межу валів, залишених тут якоюсь із давніх культур — можливо, сколотами, долаю разом із тим якусь зону гравітації — тільки не планетарної, а гравітації долі. Тепер моя доля, мій сценарій, замикається не на мені — він тяжіє до іншого центру, скасовуючи причинно-наслідкові зв’язки, поміщаючи мене в епіцентр якогось вічного теперішнього, розкинутого тут, серед трав і цвіркунів, серед навічно завмерлого в зеніті сонця, всі начала і всі кінці присутні одночасно поруч, а ти — лиш ходи і вибирай. І мені стає так страшно, наче я бачу Бога — страшно за відповідальність, яка на мені є. Стає безмежно радісно, як у дитинстві, наче справджується найпотаємніша твоя здогадка, що завжди тобі підказувала — що так і є все насправді: немає визначеного кінця, а щосекунди є лише Бог і ти, а між вами — цей світ, більше схожий на сцену, на велетенський ввігнутий екран кольору неба, на запущений заповідник, аніж на потикану зірками пустку, на секунду піднятий із правічного океану, щоб відобразити все те, чим ти є.

— Чувак, це просто... — Вадік не договорює. З ним теж це відбувається. Він теж це все розуміє.

— Це Зона.

— От усе зрозуміло ж стає... — знову намагається сказати щось Вадік, та воно більше за нас, воно все тріщить цвіркунами, колишеться листям і сухостоєм, осідає курявою з битого шляху на твоїх босих ногах, вбирає тебе як природну частинку себе, наче я ніколи звідси не ходив — хіба що раз якось — вийшов і заблудився в химерних видіннях, але тепер повертаюся знову.

— Воно живе.

— Це Реальність, чувак. Це вона жива. Ми в ній.

Шлях веде нас усе далі на північ, у крайню точку півост­рова. Я був тут два роки тому, проте зараз усе змінилося. Стежки лежать інакше, дороги йдуть в інші боки, помінялися місцями пагорби. Зона жива. Вона дихає, вона колихає­ться. Стежки тут — її думки, її наміри. Зоно, веди. Веди, я прийшов до тебе.

Кілька разів вони збивалися з дороги, поки, врешті, Федорові не вдалося знайти правильний хід на Зарубинець. Продершись крізь зарості, вони натрапили на галявину під старою шовковицею, а біля неї — на кілька старих кам’яних хрестів. Чорно-плямисті від морви, вони рушили далі.

Уже коли сонце майже торкалося пагорбів, подерті гілками і запилюжені з ніг до голови, з кількома кліщами на задниці й на пісюнові, нам вдалося вийти в урочище, яке вело прямо до Каменю.

— Оце він? — спитав Вадік.

— Так.

Заходить сонце, і небо стає бузково-фіолетовим, наче по ньому розтерли шовковицю. Ми виходимо на край урвища над Дніпром помилуватися краєвидом. Ми мовчазні, втомлені. Заграва наростає, стає насичено-кораловою, а від того — емоційнішою, і мені пригадується Київ, з його задушливим повітрям смогом і вихлопними газами, з тим поспіхом і драматизмом, до якого так звикаєш і який починаєш помічати, щойно опинившись за містом. Ріка широко пливе, уже не золота, а дзеркально-біла, з прожилками чорного, а на тамтому березі десь метушаться маленькі катери рибалок.

Дніпро, коли вони спустилися з урвища, виявився геть спокійним, і здавався застиглою смугою рожево-сірої ртуті, розлитої аж до горизонту. Сходив місяць. Вони зайшли у воду мовчки. Тихо, і вода була теплою, наче вона текла всередині чийогось тіла. Вони відплили далеко від берега і якийсь час просто висіли там, у воді, торкаючись ногами водоростей, спостерігаючи, як скрадається тихо ніч.

Вони розвели багаття і зварили чаю. У них були овочі — трохи помідорів, огірків і зелені, трохи сиру і солі, хлібина і пару довгих червоних перців. Було спекотно так, що у наметі потреби не було — вони просто кинули каримати подалі від вогню, на криве коріння сосон, яке стирчало з піску, щоб не було спекотно лежати поруч. Говорити не хотілося. Мовчки вони розкурили люльку, і Федір ліг на каримат, дивлячись прямо в зоряне небо над собою. Від щастя й полегшення йому хотілося плакати.

Я хотів би пролежати так до світанку, дивлячись у ці гранатові глибини. Мовчки, в тиші. Не маючи запитань, тому що весь мій мозок перетворився на одне невисловлене запитання, надто велике, щоб на нього стало всіх слів, які в мене є. І хоч я не отримую відповіді, мені у серце входить заспокоєння. Мені раптом стає досить того, що я лежу тут, на корінні сосон, дивлячись у всипане зорями небо і пристрасно бажаю почути відповідь. Уже саме це лежання в безлюдному закутку, біля погаслого вогню, задовольняє мою потребу в безконечній красі, яка, сподіваюся, одного дня просвітить мене, мов купіль для хрещення, до самого дна.

Я засинаю, і мені сняться сни, й у снах бачу, як вибираю собі нові історії, нові шляхи.

Вони прокинулися, коли сонце вже зійшло, але ще було не надто спекотно, щоб не встояти під ним.

— У мене ще один кліщ, — похвалився Вадік, сидячи, голий, з голкою біля залишків багаття і намагаючись видлубати собі щось із крайньої плоті.

— Це знак, що твої бажання почули, — пожартував Федір, спускаючись до Дніпра, щоби поплавати трохи у прогрітій зацвілій воді. Навколо не було нікого, лише півострів Трахтемирів стримів з материка зі своїми високими кручами, в яких відображалися вся краса і незайманість цього закутку ріки.

Розворушивши вчорашнє вугілля, вони зварили кави, з’їли по шматкові хліба, викурили по сигареті. Була найкраща пора йти до Каменя.

Я стою біля дольмена, сам до кінця не розуміючи, що я хочу загадати. Щось дихає в мені, ворушиться, як невимовлені слова, непрожита думка Подумки я прошу: Зоно, будь ласка, нехай все те, що в мені є, нехай воно якось переміниться. Ти сама знаєш, як, сама знаєш, що — але я вже стомився, я так далі не можу. Будь ласка, допоможи...

Десь там унизу були заховані машини Бога. Незрозумілим способом зв’язані з сонцем а можливо, як припускав Сталкер, із центром Галактики, — там, де, ймовірно, і заховані наші долі. Зоно, скеруй мене, направ мене так, щоб я... ти знаєш краще, що, бо я