Жуль - Дідьє ван Ковелер

Ми повернулися до таксі, яке чекало на нас. Водій відклав кросворд і запитав, куди їхати далі. На лічильнику світилася загрозлива сума — вісімдесят чотири євро. Перш ніж дати відповідь, я перевірив, чи Федерація оплатить цю поїздку.

*

На Термопільській вулиці я чекав найгіршого — і мої сподівання було виправдано.

— Яка прекрасна ідея — завести собі лабрадора, — пробурмотіла Кумба. — Ці пси обожнюють воду!

І Жуль справді радо допомагав нам: пірнав у калюжі і витирав своєю шерстю паркет. Ми розважались — аж поки не заявилась мадам Бертон. Господарці (що прикрасила себе трьома бігуді такого ж барханового кольору, що й пеньюар) спала погана ідея піднятися до нових пожильців разом із котом — аби вберегти його від крапель, що просочувалися зі стелі. Щойно побачивши пса, кіт, зашипівши, роздувшись і наїжачившись, стрибнув на нього.

Жуль злякався. Кинувся вбік до журнального столика, потягнув захисний чохол, скинув на підлогу всіх вершників, потрощив бедуїнські намети, дюни зі склопаперу та пластикові пальми. Він ніби по-своєму витлумачив взяття в полон почту Абд аль-Кадіра військом герцога Омальського. За якихось три секунди безцінний макет потонув у воді, паплюжений котом і псом, яких ми з Кумбою намагалися розвести — остаточно знищуючи те, що залишалося від месьє Бертона. Коли ж нарешті досягли бажаного миру між тваринами, побачили вдову, занімілу над руйновищем.

Що було далі? Швидка допомога, реанімація, поява власника будинку, який із подивом дізнався про моє незаконне перебування в одній із квартир, його відмова взяти до уваги вже виплачені готівкою чималі суми та вимога негайно звільнити приміщення під загрозою не лише викинути геть силоміць, а й подати скаргу про утримання притону і псування майна. Кумба погрожувала проклясти власника аж до п’ятого коліна — та це не допомогло. Він викликав поліцію.

Авжеж, я міг би спробувати домовитися, виграти день чи два. Принаймні на одну ніч він погодився б точно. Але навіщо? Я не та людина, яка випрошує. Коли Ґвендолін звільнила мене, я залишив свій кабінет за п’ять хвилин, забравши звідти тільки комп’ютер. До того ж не варто було порушувати наполегливу стихійність цього дивного дня. За кілька годин я втратив місячну зарплатню та помешкання — власне, на нього й мали піти ті гроші; отже, певна логіка у подіях спостерігалась. Мені здавалося, що мене кликала інша доля.

То навіщо було примушувати її чекати?

*

Зібгавшись якомога компактніше і непомітніше у кутку, Жуль дивився, як я наповнюю здоровенний наплічник — саме з ним я вперше з’явився на порозі цієї квартири чотири роки тому. Сорочка, куртка, дві пари джинсів, шість поло, кілька бейсболок, електроенцефалограф для йогуртів, «МакБук», шість рідкісних видань, усіяних нотатками (решта моєї бібліотеки зберігалася на айпеді): цю мирну гавань, де відпочивав так довго, я залишав порожнем — так само, як і прибув до неї колись. І це наповнювало мене гордістю й вірою в себе, навіть трохи п’янило. Я поважав себе. Я повертався до витоків. Моя бедуїнська сутність — справжня чи вигадана матусею, що наділила мене штучними спогадами — знову заповнювала моє життя. Мені залишалося просто купити собі намет і встановити його в першому-ліпшому місці. А місце обиратиме мій пес.

Я закинув до торби повід Жуля та пакет із кормом, з відчуттям невідворотності зав’язав шворки та попрощався зі своїми рослинами, що скупчились у тазику серед садистських знарядь Кумби.

— Коли не знатимеш, де прихилити голову, — сказала мені вона, — то заходь до них у гості. Тобі тут завжди раді, чуєш? Навіть якщо...

Я заспокоїв її усмішкою, подумки продовживши фразу: навіть якщо для чоловіків у житті Кумби є чітко відведені години. Робочий час.

— Та хай там як, — швиденько додала вона, — а ти маєш слідувати за своєю зіркою. І не хвилюйся за мадам Бертон. Гаразд? Якщо її через тебе виселять, житиме у мене.

Міцно охопивши мене за спухлий наплічник, Кумба добряче струснула мною, ніби нагадуючи, що була у моєму житті не лише причиною повені. Я щиро подякував, хоча розчулити мене не вдалося. У критичні миті ностальгія завжди була для мене найгіршим із ворогів.

На годиннику було двадцять хвилин на третю. Я дозволив Жулеві вести себе, допровадити нас до наступної гавані. Пес збіг вулицею Реймона Лоссрана, звернув на Замкову, перетнув Каталонську площу й потюпав у напрямку бульвару Пастера. Він не мав права на помилку: або довести мене до Сен-Лазара, виправдавши всі здібності, приписані лікарем із Пале-Рояль, або заблукати, примушуючи мене вдатися до «плану Б».

Дійшовши до станції метро «Пастер», пес рішуче звернув ліворуч — у бік, протилежний вокзалу. Я спробував зупинити його і пояснити помилку — та даремно. Мої команди ніби наштовхувались на програму, змінити яку було неможливо. Тож я вирішив не налягати на повід, що мало не душив бідолашного Жуля. Пес поквапився угору вулицею Вожирара, прискорив крок — і майже побіг до Версальської брами. Навпроти шпиталю імені Ґабріеля Палле він зупинився і ліг попід однією із лав — щасливий, ніби ми нарешті прибули до пункту призначення.

Мене накрило хвилею тривоги: а раптом у Аліси почались ускладнення, вона перервала відпочинок і була терміново шпиталізована?! Я прив’язав собаку до лавки і хотів уже йти до реєстратури, однак роздратований гавкіт Жуля дав мені зрозуміти, що я роблю щось не так. А й справді: на табличці значилося, що це «Хоспіс для літніх людей з обмеженими можливостями».

Я повернувся до лавки, рухнув між двома плямами, залишеними голубами, та знехотя потелефонував «планові Б».

— Привіт, Зібале! Як твої справи, горобчику? Слухай, я перечитую верстку, дуже зайнята, передзвоню тобі завтра...

— У мене лише одне питання. Воно стосується цього вечора... Канапа у вітальні сьогодні ніким не зайнята?

— А що сталося? Тільки не кажи мені, що ти ще й на вулиці опинився!

Я ледве стримався, аби не крикнути в слухавку: «А чому “ще”?» Я потребував допомоги, а не чергової пор­ції повчань.

— Мамо, це лише на одну-дві ночі, аби прийти до тями.

— Та не кричи, я все чую! Просто там зараз хропить мій Жан-Кристіан.

Я не став наполягати. Ділити ложе з маминим коханцем, виставленим зі спальні за шум — це вже було занадто! Тож я поцікавився — аби хоч якось підтримати розмову, — про що буде її наступна книжка.

— Про самотність матері, якій нарешті — у сімдесят три роки! — щастить пізнати справжнє кохання. Однак усе йде не за планом... Слухай, якщо у тебе справді немає інших варіантів, приходь. А Жана-Кристіана я відправлю спати